Глава 5: Зустріч у Лісі Фей

За тиждень до свого сімнадцятиліття Дженет підготувалася до відповідального завдання. Вона вирішила, що витратить його на пошуки того нещасного Тамлейна. Ну і побачить, нарешті таки, зблизька той триклятий ліс, який її завше так манив. Коли інші дівчата вишивали, Дженет здебільшого дивилася у вікно, аніж працювала над вишивкою, особливо останні роки, коли це заняття їй дуже набридло. Тепер же Картехогський ліс кинув їй виклик і юна графиня не відступиться. 

- Побачимо, чи ти реально такий страшний! - бурмртіла вона, злісно збираючи у сумку. 

В неї відправилися: шматок хліба, печиво, пляшка води, штани та жіночий камзол для верхової їзди, зручні чобітки. Дженет планувала пройтися по околицях, не заглядаючи у глиб, вивчити шлях. День її точно не буде вдома. Але до заходу світила важливо повернутися, бо вночі ті феї на своїй території ще сильніші - це знання ніби просто існувало в ній саме собою, на рівні інстинкту.

****

Із самого ранку, ледве перші промені Сонця привітали володіння Марча, Дженет тишком-нишком пробралась коридорами замку і гайнула за господарчі споруди, де вони тренувалися із Роном, сином охоронця, вправляючись у фехтування рапірою та боротьбі із кинджалом останні три роки. Вірний стилет теж чекав у сумці свого часу.

Дженет відсунула стару дошку, за якою ховалась закинуті дверцята для слуг, через які виходили, щоб винести сміття. Давно ними ніхто не користувався, бо заставили шматком від старого сараю і забули. На володіння Марча мало хто міг би напасти з цього боку, адже їх надійно ховав ліс, що дуже близько підступав до замку, тому дверцята і не замурували свого часу та й забули за них. Дженет вважала це недбальством, але зараз їй така ситуація лише на руку. Добре, що її дитяча цікавість свого часу відкрила цей потаємний хід. І зараз Дженет усвідомила, що вже тоді в її голові майнула думка про те, що ця знахідка знадобиться саме для того, щоб потрапити у Картехогський ліс. Щось її з ним поєднувало і всі ці роки дівчина відчувала, що така зустріч відбудеться. Щойно це відчуття стало доступним їй у повній мірі. Дженет вислизнула за паркан, підтягнула, стоячи у проході, дошку на місце, закрила дверцята і заховалась за розлогою старою вербою із дуже густим віттям, що росла тут, коло замкового муру. Сміливиця переодяглась у камзол та чобітки, а сукню і туфельки заховала у сумці, замаскувавши її між гіллям дерева. Стилет та флягу дівчина приладнала на пояс, окраєць хліба та печиво розтицяла по кишенях та й гайнула в обійми Картехогського лісу.

****

Щойно Дженет ступила під тінь правічних крон, як її огорнуло дивне відчуття. Вона ніби опинилась вдома після років поневірянь. Дженет вдихнула на повні груди і підняла очі догори. Пишні крони обіймали сонячні промені, просіюючи їх світловими колонами через гілля та листя так, що ліс ставав схожим на бальну залу казкового палацу фей.

- Привіт. І не такий ти вже поганий, - посміхнулась Дженет до Картехогського лісу. - Пригошайтеся, духи, - витягла вона з кишені камзолу кілька печеньок та поклала під кущик. 

В книжках Дженет вичитала про дари духам і вирішила, що прийти в чужий дім з порожніми руками буде не надто ввічливо. Вклонившись до куща, під яким розмістила дари, дівчина рушила трохи далі у глиб лісу. За хвилин двадцять Дженет усвідомила, що йде весь час прямою стежкою. Обернувшись, вона побачила вихід з лісу. Здавалось, самі духи проклали їй шлях.

- Дякую вам, хто б ви не були, - мовила дівчина і знову покрокувала по стежці.

Ще за кілька кроків перед нею відкрилась галявина, залита сонцем, яку перетинав чистий струмок. І вся вона поросла кущами диких троянд. Аромат стояв такий, що можна було з розуму зійти.

- Яка краса! - вихопилось у Дженет.

Вона підійшла до галявини та ступила у сонячне світло, вдихаючи аромат квітів. Але тут же нагадала собі, що вона на території ворога і не можна легковажити. Дівчина витягла стилет і обережно зрізала білу троянду, помістивши її у петлицю на одязі.

- Вибачте, я лише одну квітку візьму, - поспішила вона запевнити ліс.

Дівчина роззирнулась. В неї з'явилось дивне відчуття, що за нею стежать. Дженет відступила у тінь дерев. Нема чого тут стовбирчити на відкритій місцевості. "Треба зробити помітку, щоб не заблукати. Звісно, це не найкращий спосіб, але тільки так я зможу залишити собі відступ, в разі чого", - дівчина підійшла до одного з дерев коло галявини.

- Вибачте, я дуже обережно. Мені потрібно позначити шлях, - мовила вона, занісши руку зі стилетом над корою дерева. І раптом вловила боковим зором якийсь рух...