Святкова вечеря

Святкова вечеря

Настав ранок Різдва. Дмитрик вийшов з кімнати, з сумом подивившись на ялинку та подарунки. Вчора ввечері він чув, як стукали колядники, але батьки не відчинили їм двері. Вони теж порушники традицій!

Мама була на кухні, готувала сніданок, а тато дивився телевізор. Жодного натяку на святковий настрій, окрім гірлянд, які продовжували миготіти.

«Цікаво, чи почистити зуби без нагадування від дорослих — це добра справа?» — роздумував хлопчик.

Умившись, він покликав сестру:

— Марічко, ти щось придумала? — з надією, зазирнув до її спальні.

— Ні! — ображено відповіла.

— Чому ти засмучена?

Підійшов ближче та погладив по спині. Марійка була одягнена в найкращу сукню. Волосся заплетене у коси й зав'язане блискучими бантиками.

— Чому мене не покликали у помічники Святого Миколая? Я ж теж дитина, — похнюпилася.

— Тобі дванадцять. Можливо, ти вважаєшся дорослою?

Одразу згадав дітей, які дарували шарфики. Вони були старшими за нього, приблизно, віку Марічки.

— Я теж хочу дива! — тихо сказала, обертаючись до брата.

— Тоді, допоможи врятувати Різдво!

— У тебе є план?

— Ні, — схилив голову. — Але я думав звернутися до друзів.

— Збираймося й ходімо! Я теж своїх покличу. Зустрінемося біля ялинки у дворі!

Дмитрик всміхнувся, бачачи, що сестра почала натхненно діставати з шухлядки блокноти, олівці, ручки.

— Навіщо це? — запитав, подаючи їй теку з кольоровим папіром.

— Раптом щось вигадаємо? Все занотуємо, щоб не забути. Розпишемо план дій для кожної дитини.

— Яка ти розумна! — з гордістю промовив та міцно обійняв сестру.

— Йди, одягайся скоріше! — засміялася, поцілувавши братика у чоло й, вибігаючи в коридор, щоб взутися у чоботи.

— Добре, — поквапився Дмитрик. — Лише візьму кілька прикрас з ялинки.

Навпочіпки зайшовши до гостьової кімнати, прошмигнув за диваном, де сидів тато й обережно зняв дощиків та кілька різнолірних кульок.

— Мамо, ми гуляти надвір! — гучно повідомила Марічка.

— А як же сніданок і подарунки?

Матуся визирнула з кухні, витираючи руки білим рушничком.

— Ми швиденько. Це терміново! — благально подивилася Марійка, спостерігаючи, як Дмитрик крадеться за спиною мами до своєї кімнати, несучи купу прикрас.

— Гаразд. Тільки не затримуйтесь! Коли почну готувати вечерю, знадобиться ваша допомога.

— Домовились! — вигукнув Дмитрик з-за дверей.

 Він встиг одягнутися та зібрати наплічник. До кишені куртки поклав чарівний конверт, радіючи, що зможе вписати в нього добру справу — «Допомога мамі з приготуванням вечері» .

Марічка та Дмитрик ходили до друзів, які жили неподалік. Завітали до однокласників, сусідів, знайомих дітлахів. Стукали у двері та запрошували на важливу зустріч у дворі.

Коли всі зібралися на дитячому майданчику, Дмитро почав пояснювати:

— Вчора зі мною трапилося диво! Я відкрив чарівну коробку і опинився у Місті Свят!

— А де це? — поцікавився однокласник Мишко.

— Це там, де живе Святий Миколай.

— А де живе Дід Мороз?

— Дід Мороз — помічник Святого Миколая, він живе у Будинку Подарунків. Я бачив там чарівного оленя, звірів, а також дітей — Янголів Різдва.

Друзі здивовано загомоніли. Вони сперечалися між собою, який дідусь головний на зимових святах? Дід Мороз або Святий Миколай?

Дмитрик розгубився. Але швидко згадав про магічний конверт. Дістав його з кишені і показав друзям.

— Що це?

— Лист добрих справ. Я отримав його у Місті Свят.

— Це звичайний конверт, — засміялися діти.

— Ні! Він чарівний!

Дмитрик повернув конверт іншим боком. Печатка-сніжинка замерехтіла та засяяла. Діти зачудовано дивилися на яскраве світло, бажаючи доторкнутися до конверта.

— У мене теж є такий…

Маленька дівчинка у білому капелюшку несміливо дістала з сумочки такий самий конверт.

— Я вчора не втрималася. Хотіла подивитися, що мені подарують батьки. Але знайшла білу коробку під ялинкою. У ній літали справжні сніжинки. А потім я теж опинилася ніби у казці! Це було Місто Свят!

Дмитрик придивився до дівчинки. З-під капелюшка виднілося біле волосся, схоже на сніг.

— Так, це правда! — радісно сказав Дмитро. — Я бачив тебе, ти сиділа поруч біля мене! Як тебе звуть?