Розділ 4

За хвилин двадцять ялинка була знайдена. Вона ще маленька, але вже така пишна та красива. І все як замовляли, майже без снігу і без вужів, які будуть вирішили зазимувати. 

— Так, а ось і іграшки, – весело промовляє коханий, ставлячи картонні коробки на сніг. 

Діти одразу ж кидаються до них, набирають багато кульок та біжать до ялинки. А я повільно підходжу до Ярослава, беру його за руку та притуляюсь головою до плеча. 

— Я думав, зможу подарувати вам незабутнє Різдво, а вийшло, – ледь чутно промовляє, залишаючи легкий поцілунок на голову. 

Моє серце від його слів так приємно збивається. Я підіймаю свій погляд в його темно-смарагдові очі та не можу стримати усмішки.

— Воно вже чудове. Таке ми точно не забудемо, – з усмішкою кажу, ніжно торкаючись його холодної щоки, і коханий одразу ж цілує мою долоню, викликаючи розсип мурашок по шкірі. — А на базу ми зможемо з'їздити на наступний рік, – шепочу, сильніше притуляючись до нього.

Макс швидко розвісив свої кульки, поки Матвій ретельно обирав місце для кожної, ще й антисептиком пшикав на кожну гілочку, на яку вішав кульку.

— Я от дивлюсь на них і бачу, в кого вони такі бешкетники, – тихенько шепоче мені на вушко, викликаючи ще сильнішу усмішку.

— Правда? – сміючись, запитую, повільно обходячи його, а тоді, нахилившись, кидаю у Ярослава сніжком, попадаючи просто в ніс.

— Ну ти сама почала, Катруся, – тихо, але так загрозливо промовляє, на що я ще голосніше сміюсь та починаю тікати від нього.

Серце збивається, коли я забігаю за ялинку, стає так жарко, а ще всередині наростає азарт... давно ми не гралися ось так... Пора виправляти ситуацію...

Ярослав заглядає за ялинку, зустрічаючись зі мною поглядом... на що я, сміючись, струшую на нас сніг та швидко тікаю до дітей, які вже зацікавлено спостерігають за нами...

Ще й ставки роблять, хто кого...

Біжу до машини та ховаюся за нею... Серце в цей момент надто гучно б'ється, я не можу стримати усмішки, ліплячи великий сніжок та слухаючи повільні кроки до машини...

— Катруся, – весело промовляє коханий, і як тільки я готуюсь кинути через машину на нього сніг... на мене саму прилітає...

Тіло заривається від холоду та несподіванки, мені перехоплює подих... я шумно видихаю та швидко викидаю свою сніжку собі під ноги, намагаючись водночас скинути із себе сніг...

— Ярославе Градов, це було… – емоційно кажу, скидуючи із себе сніг, поки він повільно підходить до мене. — Було дуже круто, але моя помста буде швидка, – весело кажу, підходячи до нього. 

Ярослав притягує мене до себе, його темний погляд в моїх очах. І єдине, що я зараз хочу, це щоб він поцілував мене. 

— Я так зараз хочу поцілувати тебе, – шепоче, викликаючи ще сильнішу усмішку. 

— Так цілуй… – ледь чутно кажу, відчуваючи, як все тіло охоплює тремтіння. 

І він це робить… ніжно цілує мене в губи, я обіймаю його за шию, сильніше притягуючи до себе, насолоджуючись кожною секундою поряд. 

— Так і знав… Матвій, у нас знову перемогло кохання, – обурюється Макс, і ми водночас починаємо сміятись. 

Переводимо погляд на Макса, який вже повільно повертається до Матвія. Коханий ніжно обіймає мене, і ми ще декілька хвилин насолоджуємось моментом.

Ми повертаємось до ялинки, яка так красиво виглядає, але наших бешкетників вже поряд немає, вони кудись швидко рванули.

Моє серце забилось надто гучно, ми переглянулись з Ярославом та побігли за ними.

За декілька секунд ми вже були поряд, за кілька кроків до них, ми зупинились, дивлячись, як хлопчики щось намагаються зловити. Навіть Матвій без страху щось шукає в снігу.

— Давай, де ж ти, малий? – стурбовано запитує Матвій.

— Десь тут же випав, – схвильовано промовляє Макс, і, переглянувшись з коханим, ми починаємо повільно підходити до них.

Хвилювання стає тільки сильнішим, дивлячись, які вони стурбовані.

— Що сталось, діти? – спокійно запитує Ярослав, присідаючи поряд.

— Там з ялинки вибіг якийсь звір… такий довгий, темно-коричневого кольору, з світлою плямою на грудях… З таким пухнастим хвостом… у нього в зубах було білченя, яке плакало, і ми кинулись за ним… але не можемо знайти малюка, – швидко та емоційно розповідає Макс, а я швидко розумію, що це була куниця…

Ми також долучаємось до пошуків білченя… Обережно стаємо, щоб не роздавити його… і з кожною секундою атмосфера стає все напруженішою… Діти панікують, а ми ніяк не можемо знайти малюка…

— Знайшов, – голосно промовляє коханий, дістаючи зі снігу корчеве маленьке білченя… яке геть не рухається…

Діти одразу ж кидаються до нього, я також підходжу до них… всередині все завмирає, дивлячись, як Ярослав хукає на білченя, намагаючись зігріти його…

— Тату, потрібно в лікарню, у нього кров на лапках, – емоційно промовляє Матвій.. 

— Мам, ми ж врятуємо його, правда? Не кинемо тут? – схвильовано запитує Макс, дивлячись так, що я тільки згідно киваю. 

Ми повертаємось до машини. Ярослав віддає білченя Матвію та йде пробувати знову виїхати з тієї ями, а ми з Максом починаємо прибирати за собою. 

Я складаю крісла, збираю посуд, казан. Синочок забирає всі іграшки з ялинки, адже це небезпечно для інших тваринок. 

— Мам, я все зібрав. Думаєш, нам вдасться швидко вибратись? – тихенько запитує, стурбовано дивлячись, як Ярослав знову пробує виїхати. — Ми ж не випадково тут застрягли, адже були тут потрібними, – емоційно додає та обіймає. 

Моє серце збивається від його слів, я сильніше обіймаю сина, і саме в цей момент коханий виїжджає з ями. 

І правда, не випадково. Можливо, навіть встигнемо на базу, звісно, коли врятуємо білченя, якого Матвій так притуляє до себе, забувши про мікроби та всю небезпеку.