Розділ 3

Обертаю овочі, які так смачно пахнуть... Я вже не можу дочекатись, поки ми нарешті їх спробуємо. 

Синочки сидять по обидва боки від Ярослава, так є маленька гарантія, що вони посидять спокійно, а то здається, весь ліс почув тоді, що Макс кинув на Матвія блох. 

— Тату, а ти зі своїм татом у ліс ходив? – спокійно запитує Макс, а моє серце збивається, знаючи відповідь. 

— Не ходив. Мій батько мав багато інших справ, – з усмішкою відповідає коханий, і синочок, наче розуміючи, так притуляється до нього. 

Матвій дивиться на них та так мило усміхається. Хоч буркотун інколи, але любить, це видно. 

— А ти, мам? Ходила з своїм батьком в ліс? – тихенько запитує Матвій, схиляючи голову на бік. 

— Ходила, – з усмішкою відповідаю, і він водночас з братом присуваються ближче до багаття та жестом вказують, щоб розповідати.

Я тихенько сміюсь, дивлячись то на них, то на коханого, якого так хочеться поцілувати... і я це роблю... Нахиляюсь та ніжно цілую його в губи, а тоді, повернувшись на своє місце, думаю, про яку б історію мені розповісти...

— Розповім, як ми вперше пішли з батьком в похід, – з легкою усмішкою кажу, відчуваючи, як всередині стає так трепетно... я так сумую за ним... особливо, дивлячись на синочків...

Вони знають, що їх дідусь — це мій відчим... Хоча я вже давно називаю його батьком...

— Я приїхала до тата на канікули... І ми вирішили піти в похід... Взяли з собою палатку, ножі... І жодної їди... тільки одну воду, – весело кажу, накладаючи першу порцію овочів. Тут у нас і морква, кабачок, цибуля, а ще я знайшла цвітну капусту... яку ми всі обожнюємо, тож вона також тут...

Зверху все посипала часничком, такий аромат, що я вже дочекатись не можу...

— Геть без їжі... Це так круто, – весело промовляє Макс...

— Взагалі не круто... А якщо б ви потрапили під дощ, або ж не змогли знайти щось поживне? – стримано додає одразу ж Матвій...

— Ну мама ж була з батьком. Плюс в лісі є багато грибів, або на кінець убити зайця якогось, — обурюється у відповідь Макс, і Ярослав відхиляється трохи назад на спинку крісла, щоб їм було зручніше сперечатися.

Взяти з собою набір з крісел було класним рішенням. Вони ще потім складаються одне в одного, тож не займають багато місця в машині.

— Як зайця убити? — емоційно запитує Матвій. — Мам, скажи, що ви не мучили зайчиків? — стурбовано запитує, дивлячись так, що серце стискається.

— Звісно, не мучили. Ми збирали ягідки на чай, а ще гілочки. Ось з молоденьких гілочок вишні, дуже смачний та ароматний чай, — з усмішкою відповідаю та подаю йому овочі.

Матвій обережно бере в руки тарілку, але чомусь не спішить їсти, так само як і Макс.

— Діти, остине. Тож давайте їжте. Мама старалась, — тихо промовляє до них Ярослав, поки я накидую вже йому.

— Поки у всіх не буде, ми також не будемо, – спокійно відповідає Макс, і моє серце стискається від приємних відчуттів.

На очах з'являються сльози, які я швидко ховаю, та подаю тарілку Ярославу, а тоді швидко накладаю собі. Коханий підкидає гілки у вогонь, щоб було тепліше.

Я сідаю поряд з ними, і нарешті всі починають їсти, і це виявляється так смачно, а ще тепло.

— І що було далі? – весело запитує Макс, і Матвій одразу ж згідно киває, вказуючи розповідати далі.

— Ох, далі було саме цікаве. Ми знайшли маленьке лисеня, – з усмішкою кажу, пригадуючи, як побачила його. Таке маленьке, пищало за мамою.

Оченята в дітей одразу ж загорілись від цікавості, а моя усмішка стала тільки сильнішою.

— Мам, і що було далі? Лисеня було, надіюсь, привитим? – з цікавістю запитує Матвій.

— Хто його привив у лісі? Мам, скажи, у вас була з собою зброя? – весело запитує Макс, коли я тільки збиралась відповідати.

І я не можу стримати сміху.

— Ну чим ти слухаєш? Сказала ж мама, що взяли тільки ножі, – бурчить у відповідь Матвій. Ох, починається... 

— Ну я хоч у сніжних блох не вірю, – з викликом промовляє Макс, і Ярослав одразу ж обертається до нього. 

Він щось говорить йому, поки Матвій роздратовано видихає. 

— Ну я хоча б можу не плутати вересень з квітнем, – обурюється Матвій, і я одразу торкаюся до його руки. 

— А ну перестаньте, – шепочу, киваючи на тарілку. 

— Це було тільки раз... – роздратовано кидає Макс. 

— Взагалі-то постійно... – обурюється Матвій. 

— А я кажу раз... 

— Постійно... 

— Раз... 

— Ага... раз, але кожен раз... 

— Обманщик... це було всього раз... 

— Ні, постійно... постійно...

— А ну тихо, двоє, – спокійно, але твердо вмішується коханий. — Можете продовжувати сперечатись, або ж дізнаєтесь, що сталось з лисеням. Вибір за вами, – він завжди дає їм вибір, і вони майже завжди обирають другий варіант.

Діти переглядаються одне на одного, важко видихають, і здається, що ось воно – примирення.

— Я сказав тільки раз, а він… – тихенько обурюється Макс, закидаючи кабачок до рота.

— Ти навіть вчора переплутав, – у відповідь тихенько обурюється Матвій.

— Я так бачу, ніхто історію про лисеня не хоче? – з усмішкою запитую, дивлячись то на Макса, то на Матвія.

І настає тиша. Я чекаю декілька хвилин, щоб точно впевнитись, що ці двоє розбишак заспокоїлись.

— Так от, ми найшли лисенько поряд з кущем. Його ніжка була обмотана в шнурок від кросівок, і він не міг вибратись. Тому яке перше правило в поході? – з усмішкою запитую. Я від дуже маленьких вчу їх не розкидувати сміття.

— Не залишати сміття за собою, де б ми не були, – хором тихо відповідають. І так переглядаються одне на одного.

— Це була моя перша рятувальна операція. Було лячно трохи, але поряд був батько. Тож я швидко звільнила лисеня, і за декілька хвилин після цього прийшла мама лисиця. Я ще досі пам'ятаю її погляд, немов вона дякувала нам, – тихіше додаю, пригадуючи той момент.

— Ти молодець, – з усмішкою промовляє Макс.