Розділ 2

Ні за пів години, ні за годину Ярослав так і не зміг виїхати з тієї ями. Діти пищали та гралися. Як кричав Матвій: Макс закидує його блохами. А Макс, що то все гранати.  

— Катрусь, ще трохи... я зараз, щось придумаю. Можливо, ти сядеш за кермо, а я почну штовхати? – стурбовано запитує, на що тільки виключаю запалення та глушу машину.  

— Там вже така яма, що точно не виїдеш. Давай краще ти з хлопцями назбираєте гілочок. У нас є газова грілка, казан, продукти. Приготуємо теплого, зігріємось, наберемось сил. А там подумаємо, – з ніжністю кажу, торкаючись його руки. І коханий перехоплює мене та садить на коліна.  

— У нас також є прикраси на ялинку. Як тобі ідея прикрасити одну? Малим буде великий спогад, – з усмішкою запитує, ніжно цілує мене в щічку.  

Я згідно киваю та, дивлячись, як Макс несе вже надто велику сніжку, вирішую, що пора вмішуватись.

— Макс, а ну кинь, – грізно кажу, адже мало того, що сам намочиться, ще й Матвія намочить. 

А я не хочу зараз слухати від нього лекції про бактерії. Це не ми пояснюємо йому це все, а він нас вчить. 

— Зараз я дам йому завдання, – весело промовляє коханий, та ще раз поцілувавши мене в щічку, переставляє на вулицю. 

Я дивлюсь, як Ярослав забирає їх. Якщо Макс тільки за, то Матвію вже щось не подобається. 

Дістаю продукти з багажника та оглядаюсь, де б краще розпалити багаття. Беру маленьку лопатку та починаю розчищати сніг. Одразу ж пригадую, як тато вчив мене правил, як вижити в холод. На обличчі одразу ж виникає тепла усмішка, пригадуючи його. 

— Мам, я не буду збирати ті дерева. На них може бути грибок або комашки, або по них повзали миші, – емоційно промовляє Матвій, підбігаючи до мене. Щічки червоні, ручки холодні. 

Я одразу хукаю на них, щоб зігріти.

— Ти як в школу підеш, хто кого вчити буде? – з усмішкою запитую, відпускаючи руки та поправляючи шапку. Дивлюсь у ці сині оченята та не можу не усміхатись. 

Матвій знизує плечима, а тоді ніжно обіймає мене. 

— Не бійся, що ми затрягли. Ми тебе захистимо, – з ніжністю промовляє, змушуючи моє серце забитися надто гучно. 

— Я й не боялась. Поряд зі мною три справжні чоловіка, – з усмішкою відповідаю, цілуячи холодну щічку. — Допоможеш з обідом? – тихенько запитую, на що син згідно киває. 

— У тебе ж є рукавички та антисептик? Поряд все у мікробах. Тут бігали багато тварин, які могли хворіти, – з усмішкою запитує, на що я згідно киваю. 

Звісно, є. Я ж знаю свого синочка. Але інколи хочеться, щоб він побув розбишакою, як Макс. 

Я допомагаю одягнути йому рукавички, пшикаю на них антисептиком, роблю те ж саме собі, і тільки тоді ми дивимось до продуктів.

— Що приготуємо? – з усмішкою запитую, дивлячись, як він зацікавлено оглядає продукти.

У нас є все для супу... це ми готувались до ранку... також є овочі, щоб їх запекти. Так, страви не відповідні, але вже що маємо... головне — віра в серці, щира та тепла.

— Макс не любить перці, – тихо промовляє, відкладаючи їх в сторону.

— Так, перці мінус... – весело кажу, дивлячись, як Матвій відкладає подалі ще картоплю. — А вона чим провинилась? – з усмішкою запитую, нахиляючись до нього.

Матвій, тримаючись за низ багажника, все сильніше відкидував назад картоплю.

— Тато вчора включив мені одну передачу, де говорили, що картоплю їсти геть не корисно. Так що, поки я не дізнаюсь, чи це точно правда, ми не будемо її їсти, – спокійно відповідає. І я розумію, що суп у нас також відпадає.

— Гаразд, будуть овочі, – з усмішкою кажу, адже сперечатись не хочу. У сина повинен бути вибір, і я повинна його поважати.

За декілька хвилин повернулися Ярослав та Макс, з повними руками маленьких гілочок.

— І ніяких мишей там не було, – бурчить Макс, скидаючи їх на сніг.

— Там же блохи... Мам, він знову кинув їх у сніг, – роздратовано промовляє Матвій, і я з надією дивлюсь на Ярослава.

— Матвій, синку... у вогні всі блохи згорять та зникнуть... тож не варто хвилюватись, – спокійно промовляє, на що Матвій видихає, а Макс починає сміятись.

— Я подивлюсь, як ти будеш сміятись, дізнавшись, скільки мишей ходили в туалет на ті гілки, – голосно заявляє Матвій, і Макс одразу ж перестає сміятись та починає терти руки об сніг. — Думаєш, вони там не могли сходити? Новий шар снігу, і все, ти витерся чиїмись какашками... якогось бурсука або щура... – Матвій не заспокоюється, а Макс впадає в ще більшу паніку, витираючи руки в штани та куртку.

Матвій тільки тихо сміється з нього.

— Ну все, тепер їхні какашки ще й на твоєму одязі, – весело промовляє, і Макс одразу ж біжить до нього.

Я не встигаю нічого зробити, як вони починають бігати одне за одним. Я ловлю Макса, а Ярослав ловить Матвія. Обоє пищать та намагаються вирватися.

— Тату, скажи, нехай не чіпає мене. Його потрібно продезинфікувати, – емоційно кричить Матвій, поки з моїх рук сміється Макс.

— А я вже тебе торкнувся. Невже то блохи по тобі скачуть? – весело одразу ж кричить Макс, і я не можу стримати смішка, адже їхні перепалки такі смішні.

Матвій виривається з рук та починає пшикати всюди антисептиком, і його це веселить ще сильніше.

— Не можна так з братом, – тихо, але грізно кажу, адже запускати це не можна.

— Мам, ну доки він буде боятися неіснуючих блох? І це йому за какашки. Все чесно, – бурчить, дивлячись на мене.

До нас підбігає Матвій та пшикає антисептиком вже на нас двох. Ярослав тільки тихо сміється, спостерігаючи за цим.

Макс нахиляється, ніби чухаючи ногу, а тоді підбирає трохи снігу та кидає на Матвія. Не варто уточнювати, що почалось.