Розділ 1

Катруся 

Ми з'їжджаємо з дороги, так як показує нам цей навігатор, але щось ця дорога взагалі мені не подобається. Таке відчуття, немов це ми одні нею вирішили проїхатись за декілька кроків. 

— Ярослав, може, вернемось? Найдемо якусь іншу дорогу, – спокійно запитую, дивлячись на свого чоловіка, але мою увагу привертає Макс, наш старший синочок, і в його руках салют, який ми хотіли запустити. 

Моє серце збивається, я швидко перехиляюсь, забираючи його з рук, та показую йому бути чемним. 

— Максимчик, ти міг поранитись сам, та ще й нас на додачу, – з успіхом промовляє до нього коханий та забирає той салют з моїх рук. — А на рахунок іншої дороги, давай поглянемо, – з ніжністю додає та зупиняє машину. 

Навколо дуже красиво. Засніжений ліс, навіть декілька ялинок видно. Я з захопленням все оглядаю, поки Ярослав шукає нормальну дорогу.

— Ну, навігатор показує, що це єдина дорога. Але щось вона мені також перестає подобатись, — спокійно промовляє, беручи телефон в руки. 

— Юля з Макаром якось заїхали на базу. Але щось не помітно, що цією дорогою хтось користувався, — шепочу, намагаючись не заводити паніку, щоб не лякати хлопчиків. Але Макс з Матвієм вже активно розглядають сніг та намагаються порахувати, скільки сніговиків вийде. 

Я усміхаючись дивлюсь на них, поки коханий дзвонить до сестри. 

— Зліпимо, і тоді закидаємо його гранатами з сніжок, — весело промовляє Макс, і моя усмішка швидко зникає. 

— Синочку, не можна так зі сніговиком, — з ніжністю кажу, торкаючись його руки. 

Ярослав виходить на вулицю, адже не може розібрати жодного слова, а я дивлюсь на нахмуреного Макса. 

— Сніговику від снігу нічого не буде, — бурчить, закладаючи руки на грудях. Він вже дуже активно показує свій характер.

Йому сім років, а сперечається він з нами на рівні дорослих.

— Ну, снігу так-то в природі не існує... це просто, кристалічна форма льоду, яка долітає на землю... цікаво, хто назвав сніг "снігом", – тихо кидає Матвій, навіть не підіймаючи на нас свого погляду. — Мам, а ти знала, що сніг поглинає звук? – спокійно запитує, дивлячись на мене з таким виглядом, немов це було очевидно.

— Звісно... а ось для чого тобі це знати в п'ять років? – з усмішкою запитую, на що синочок знизує плечима та продовжує читати книгу.

Навчила його читати у чотири роки, адже Макса готувала в школу, і Матвій також хотів... тож готувала я двох.

— Краще гранати... Мам, ось ти знала, з чого вона складається? – з захопленням запитує Макс, на що я тільки згідно киваю... ось це я дуже добре знаю, адже моя підготовка вимагала це знати. — Я хочу собі на день народження одненьку, – весело промовляє... і я повільно видихаю.

— Це дуже небезпечно. А ще купити її незаконно, тож… – я не встигаю договорити, як в машину повертається Ярослав. 

Від нього віє запахом свіжості, але по темно-смарагдових очах я швидко розумію, що щось точно не так. 

— Я її майже не чув. Розібрав тільки те, що вони звернули кудись у лісову дорогу і за скільки-то хвилин були на базі, – спокійно пояснює, беручи мене за руку. Його рука холодна, тому я нахиляюсь та хукаю на неї, щоб зігріти, та одразу ж ловлю поцілунок в голову. 

— І що будемо робити? – тихо запитую, оглядаючись по сторонах. 

— Ну, можемо спробувати проїхатись ще декілька хвилин. Якщо ситуація не зміниться, вернемось назад, – з усмішкою відповідає. І я згідно киваю, довіряючи його вибору. 

Ми проїхали ще майже два кілометри, але нічого не змінилося. Точніше, ліс то не змінився, тут точно ніякої бази немає, а ось інтернет та зв'язок зникли.

— Здається, Катруся, це Різдво ми будемо зустрічати вдома, — повільно видихаючи, промовляє коханий, на що я сумно киваю, оглядаючись на дітей. Вони так хотіли прикрасити справжню ялинку, яка буде рости серед лісу. 

Ярослав розвертає машину, але, проїхавши тільки декілька метрів, ми застрягаємо. Моє серце збивається, я повільно видихаю, не розуміючи, що за день такий сьогодні. 

Коханий виходить поглянути, що відбувається, поки синочки зацікавлено спостерігають за всім через вікна машини. 

— Ну що там? — запитую у вікно, і Ярослав жестом вказує вийти до нього. — Сидите тут, чемно, — кажу дітям та виходжу. 

Тільки картина геть не радісна. Ліве заднє колесо майже повністю сіло в болото, і від цього моє серце збивається з новою силою. Я розгублено оглядаюсь, намагаючись зрозуміти, що нам робити, але навколо тільки сніг, дерева та тиша. 

— Я спробую виїхати, а ти з малими постійте з боку, — стурбовано промовляє, і я швидко забираю дітей на вулицю.

Якщо Макс такій ініціативі щасливий, адже може кидатися кульками, то Матвію таке не дуже подобається.

— Мам, ти знала, що існують снігові блохи? Якщо вони будуть на Максові, я з ним в одну машину не сяду, – бурчить, тупаючи ногою. Я нічого не відповідаю, дивлячись на безуспішні спроби коханого вибратися з тієї ями.

— Здається, Різдво ми будемо зустрічати тут, – тихо кажу. Всередині стає так сумно, адже ми хотіли всією родиною.

— Стережись граната, – весело кличе Макс, подаючи в Матвія... на що той починає кричати, скидаючи з себе сніг.

— Мам, він кинув на мене блохи, – пищить, тупаючи ногами, ще сильніше накидаючи на себе сніг.

Ох, це Різдво я запам'ятаю надовго.