Розділ 5.

 - Ти був правий, - зітхнула Іваненко. – Ці сходи не мають кінця... Нам не дійти...

- Краще рухатись, ніж сидіти та очікувати загибелі, - заперечив Петренко.

- Тоді, можливо, слід повернутися? – несміливо запропонувала дівчина.

- Ні, Іро, ні. Шлях униз незрівнянно довший, ніж вгору. Ми вже стільки подолали разом. Башта звужується, це означає, що ми наближаємось до мети. Залишилось ще трошечки, повір мені!

- Але моя нога...

- Болить?

- Угу...

Чоловік присів навколюшки, помацав щиколотку супутниці:

- Ой!

- Ти просто потягнула зв’язки. Перелому немає, вивиху теж. Минеться...

- Але ж боляче ступати...

Гліб мовчки підхопив колегу на руки і обережно рушив далі. Повертатися пізно, зупинятися не на разі. Вгору і тільки вгору!..

Крок, крок, ще крок...

Здавалося, вони вже мали б опинитися вище хмар, здавалося, що це не закінчиться ніколи, аж раптом  з наступним кроком перед ними відкрилася кімната з гігантськими шестернями — годинниковим механізмом.  Через вікна пробивалося слабке світло гаснучих зірок.

Вони дійшли. Дійшли!

Тіні наче збожеволіли. Вони кидалися на непроханих гостей, зловісно підвивали, а всередині темряви болотним зеленуватим світлом спалахували недобрі очі. 

— Ви нічого не зможете зробити!..  – вигукнула дівчина.

— Ви загинете!  Загинете... Загинете...

— Що ж із годинником? — прошепотіла Іра. — Як його запустити? 

— Ніяк!.. Ніяк!.. — шурхотіли тіні. 

— Ви не можете нам завадити! Ви не реальні! — вигукнула дівчина. 

Зграя кажанів зірвалася зі стелі й, гучно розтинаючи повітря крилами, кинулась вниз сходами, ледь не збивши з ніг Гліба та Ірину. 

Орди сірих щурів із писком та вереском промчали повз, огидно торкаючись ніг. 

— Ти розбираєшся в годинникових механізмах? — запитала Іра у Гліба. 

— Ні. Але, якщо подумати логічно, то щось цей годинник зупинило. 

Вони вирішили досліджувати коліщатка одне за одним, сподіваючись знайти несправність. Обережно пробиралися по приміщенню, де вже бозна скільки часу не ступала нога людини. І тут дощата підлога почала тріщати й провалюватися під ногами. 

— Ось воно! — вигукнула дівчина, вказуючи на зламаний зубець, що застряг і перешкоджав руху. — Ааааа! 

Підлога під ногами Іри провалилася, але вона встигла вхопитись за коліщатко механізму. Гліб застрибнув вище й допоміг дівчині підтягнутись та закріпитися. 

— Ми повинні витягти цю залізяку! — показала на покручений зубець дівчина.  – Це він заблокував механізм! Якщо його видалити – годинник відновить рух!

— Якщо годинник почне рух... Якщо годинник почне рух, нам уже нікуди спускатися, — тицьнув Гліб пальцем униз, вказуючи на чорну прірву під ногами. — Або ми впадемо й розіб’ємося, або нас поріжуть шестерні на шматки. 

— Ми повинні це зробити! Немає іншого виходу! — дівчина вхопилася за зубець. — Разом? 

— Разом!.. 

Тримаючись за коліщата механізму, Іра й Гліб почали розгойдувати впертий зубець. Клубки темряви нападали на них, погрожували й сипали прокльони. Породження пітьми лютували, та не могли зашкодити. 

І раптом із глибини прірви, що утворилася під ногами,  показалося дещо. Ні, не так — ДЕЩО. 

Воно не мало форми. Воно не мало імені. Але воно було відчутним. 

Чорні пружні щупальця потягнулися вгору, обхопили ноги непокірних і потягли їх у розверзнуту пащу. 

І в цю мить надломлений зубець піддався й вилетів зі свого місця. Коліщата зі скрипом почали рухатися.

Іра та Гліб закричали, падаючи в невідомість.