Розділ 4.

Сходи були вузькі, камінь сирий, ноги ковзали по сходинках.  Та ще й ця темрява. Вузькі віконця пропускали занадто мало світла від зірок, що й так згасали. Рухатись доводилося, тримаючись за шорсткі стіни.

— І куди ти мене тягнеш, Іваненко? 

— Вгору, Петренко, вгору! Там механізм. Якщо хтось його й зможе запустити, то це ми. 

— «Ми»? Ти навіть будильник не можеш встановити, вічно запізнюєшся на роботу! 

— А ти без будильника жити не можеш! От і подивимось, чи здатен ти на щось, що не прописано у твоїх планах! 

Чоловік і жінка підіймалися все вище й вище, тримаючись за стіни, але здавалося, що кінця сходам немає. 

— Ми давно вже мали бути нагорі! — вигукнув Гліб. — Здається, башта просто впирається в небеса! Насправді ж вона не надто висока. Видно, щось трапилося не лише з часом, а й із простором! — Він упав без сил на коліна: — Я більше не можу... 

— Можеш, — Іра взяла його за руку й допомогла підвестися. 

— Звідки ти береш сили? 

— Ти сміявся з мене, що я живу без плану. Але саме це дає мені силу рухатися далі, в невідомість. Силу сподіватися й вірити. 

Стиснувши зуби, чоловік рушив далі. Вони дерлися все вище й вище. Невже сходи ніколи не закінчаться? 

Раптом темний силует кинувся на них. Ірина зойкнула й відсахнулася, але Гліб устиг підхопити її й утримати рівновагу. Нападник виявився нематеріальним: він майнув, обдавши крижаним холодом, і зник унизу з реготом, від якого стигла кров. 

— Що?! Що це було, чорт забирай! — вигукнув Гліб, притискаючи до себе дівчину. 

— Не знаю. Але, якщо хтось не хоче, щоб ми підіймалися, саме це ми й повинні робити. 

Гліб та Іра продовжували дертися вгору. Незабаром їх обступили примарні тіні: спершу вони намагалися лякати, але, зрозумівши, що це не діє, почали нашіптувати: 

— Куди ви поспішаєте? Вам уже нікуди поспішати!.. 

— Залишіться з нами! Залишіться у вічній ночі!

- У вічній ночі!..

— Чуєш, — голос дівчини здригнувся, та вона намагалася не показати страху, — нам пропонують вічну відпустку... 

— Я не збираюся залишатися в цій... паузі, — і Гліб рішуче рушив далі, рахуючи сходи.

Щоправда, він вже збився декілька разів і почав спочатку, але вперто продовжував рахувати, бо це давало йому хоч якусь опору. 

Примари тягнулися до нього, холодні липкі пальці ковзнули по рукаву. Чоловік різко відсмикнув руку: 

— Чорт! Я не підписувався на хорор! 

— Зате я підписувалася на Новий рік і маю намір його отримати в повному комплекті! 

Чоловік і жінка, тримаючись за руки й зціпивши зуби, продовжували підійматися.

Нарешті здалася Іра. Вона зойкнула, коли нога підвернулася і сильно заболіла у щиколотці, безсило опустилася на сходинку.

- Я... посиджу тут...

- Я рахував... - озвався Гліб, важко дихаючи. – Просліджується певна циклічність... Ще трохи – і ми дістанемось мети... Тримайся за мене, Іро...

Дівчина сперлася на супутника, а від обхопив її міцною чоловічою рукою за талію, і вони рушили далі. Кожен крок давався все важче і важче.