Розділ 2.

Мало того, що електричне світло повсюди зникло —  почали тьмяніти зірки на небі! Зловісна темрява ніби опускалася на місто, огортала його, відділяючи від усього світу.

 А може, таке відбувається скрізь?  Хто ж його знає?

Люди почали діставати телефони аби присвітити чи зателефонувати близьким, та натомість сердито лаялися. Гліб теж відкрив свій новенький смартфон і роздратовано констатував: 

— Розрядився... Треба ж! Я ж перед виходом з дому його заряджав... 

— Здається, у всіх зараз та сама проблема, — замислено промовила Ірина. 

— Люди! Щось не так! — вигукнув хтось, але голос звучав глухо й неприродньо. — Що відбувається, га? 

— Час зупинився! — озвався інший переляканий голос. 

— Смартфони померли! — відгукнувся ще один. 

- Що ж воно? Що ж діється, людоньки?

— Схоже, старий рік закінчився, а новий так і не настав, — сказала Іра, дивлячись на стрілки годинника на башті, застиглі на цифрі дванадцять. — Що там у тебе далі за планом? 

— Та це все через тебе! Ти приносиш із собою хаос! — вигукнув роздратовано Гліб. 

— Я зупинила час? Та ну? — насмішкувато хмикнула дівчина. 

— Вибач... Але такого не може бути, бо не може бути ніколи!.. 

— І все ж відбувається щось... щось недобре... 

Темрява насідала. Бенгальський вогонь у руці дівчини блимнув востаннє і згас із шипінням.

Петренко продовжував вперто тицяти кнопки на смартфоні, намагаючись пробудити його до життя. Інші люди також намагалися зв’язатися хоч з кимось чи бодай зрозуміти, що відбувається. То тут, то там у натовпі блимав примарним світлом ліхтарик і одразу згасав.

— Це кінець... — пробурмотів розгублено Гліб ховаючи телефон до кишені і розгублено озираючись. — Смартфони не працюють, електрика зникла, автомобілі стоять, здається, вся техніка зупинилася... Кінець усьому... 

— Але люди живі! — заперечила Іра. — Ми — живі! 

— Це ненадовго... Запанує хаос... Подивись навколо... Це кінець... 

Дівчина озирнулася. Хтось молився, втупившись у бездонну темряву небес, хтось тихо плакав, хтось ридав на весь голос, хтось намагався вибратися з натовпу, ліктями розкидаючи людей на всі боки, хтось застигнув, мов статуя,  а хтось бився головою об асфальт. Голоси звучали приглушено, а люди здавались тінями й від цього ставало моторошно. 

Піднявши очі до неба Іра побачила, як зірка, яка щойно виднілася над багатоповерхівками, ніби розчинилася у темряві. За нею зникла ще одна... Здається, це помітили й інші, бо люди скрикували і тицяли у небо пальцями, здригаючись від жаху.

- Ні, цього не може бути!.. – завжди впевнений у собі, спокійний та незворушний, Петренко зараз лише хитав головою, не в змозі повірити власним очам.

- Але це відбувається... Хоча я теж не розумію, що саме... – Ірина насторожено озиралася.