Теорія близькості

Грей:

Рута вела мене коридорами, які здавалися мені тепер не просто частиною корабля, а лабіринтом, що веде до якоїсь великої таємниці. 

Ми зупинилися біля її каюти. 

Коли двері з тихим шипінням зачинилися, відрізавши нас від усього світу — від бабусі з її жартами, від Юрія з його наукою — у кімнаті запала тиша, яку можна було почути.

​Я стояв посеред кімнати, відчуваючи себе величезним і незграбним. Моя броня здавалася мені кліткою.

— Руто... я справді нічого не розумію. Це... це боляче? Те, що ти називаєш «завершенням»?

​Вона підійшла впритул.

 Шуша, на диво, залишилася зовні, немов розуміла, що зараз її присутність зайва. 

Рута поклала свої маленькі долоні мені на груди, прямо поверх холодного металу пластин.

— Ні, Грею. Це не боляче. 

Це єдиний момент, коли дві душі можуть стати одним цілим. Твій організм не збоїть. Він просто просить ніжності.

​Вона піднялася на вшпиньки і торкнулася своїми губами моєї щоки. Потім — кутика рота.

 Я затамував подих. Це було схоже на електричний розряд, але не той, що вбиває, а той, що запускає серце.

— Просто закрий очі, — прошепотіла вона. — Відчуй мене. Не як ціль, не як пацієнта. Відчуй мене як частину себе.

​Я повільно обійняв її.

 Мої величезні руки здригалися, боячись зламати цю крихку істоту. 

Але коли наші губи нарешті зустрілися, світ навколо просто зник.

 Всі мої датчики в голові збожеволіли, видаючи лише одне слово: «ЖИВИЙ». 

Я зрозумів, що «повторення», про які казав Юрій — це єдина валюта, яка має значення у цьому всесвіті.

Наше занурення в «теорію закоханості» перервав різкий сигнал комунікатора.

 Це був загальний канал зв'язку «Тіні». 

Я відсторонився від Рути, намагаючись повернути обличчю звичну суворість, але серце все ще калатало, як навіжене.

​На екрані з’явилося обличчя Кордона. 

Він виглядав... розгубленим. 

За його спиною на містку панував нетиповий для воїнів рух: члени команди не стояли по постах, а збилися в гурт і щось активно обговорювали, розмахуючи руками.

​— Капітане! — вигукнув Кордон. — У нас... системне відхилення. Масове.

Я миттєво напружився.

— Магуріанці? Вірус?

— Гірше, капітане. Це психосоматика, — Кордон нервово поправив гарнітуру. — Після того, як ви повернулися з "Ковчега" таким... іншим, і після того, як бабуся передала нам через транспортний промінь кошик зі своїми пиріжками, систему "прорвало".

​Кордон наблизився до камери й перейшов на шепіт:

— Команда побачила вас без шолома. 

Побачила, як ви дивитесь на цю дівчину. 

А потім вони спробували їжу, яка пахне не мастилом, а домом... І все, капітане. "Логіка виживання" вимкнулася. 

У хлопців почалися ті самі симптоми, що й у вас.

 Шойр каже, що це колективне пробудження гормонів.

 Вони... вони більше не хочуть приймати пригнічувачі.

​Я озирнувся на Руту. Вона закусила губу, стримуючи сміх.

— Кордоне, що ти маєш на увазі під "симптомами"? — обережно запитав я.

— Крес відмовився йти на вахту, бо каже, що "відчуває красу вакууму" і хоче малювати! 

А дехто з команди хто у лазареті вимагають у Шойра пояснити, чому їхні тіла раптом почали вимагати "чогось більшого, ніж просто підзарядка".

 Ми обговорили це... ми не хочемо більше бути механізмами, Грей. Навіть якщо це страшно.

​Я побачив, як за спиною Кордона один із воїнів обережно тримає пиріжок, наче це найбільший скарб у галактиці.

— Капітане, — додав Кордон уже голосніше. — Ми проголосували. Ми йдемо за вами. 

Не за наказом, а тому що хочемо знайти те саме, що знайшли ви.

 Якщо бабуся обіцяє, що на Прихистку ми зможемо стати "кумами"... то ми готові.

​Я глянув на Руту, і вона підійшла до екрана, усміхаючись моїм суворим воїнам.

— Не хвилюйтеся, хлопці! — вигукнула вона. — Пиріжки — це тільки початок. Справжнє життя набагато складніше, але воно того варте. 

Ласкаво просимо до нашої дивної родини!

​Я вимкнув зв'язок.

— Здається, твої батьки мали рацію, — сказав я Руті. — Свобода — це інфекція. І ми щойно заразили нею цілий флот.

​На містку «Ковчега» зібралася вся родина та Грей.

 Рішення було прийнято одностайно. 

​— Ми йдемо на мою базу, — Грей розгорнув голографічну карту, де в одному з «пухких» секторів, далеко від торгових шляхів, пульсувала маленька точка. — Ми називаємо це місце Прихисток. 

Це планета, яку не бачать радари завдяки особливому атмосферному складу та нашим маскувальним генераторам.

​— Там сотні таких, як я, — продовжував Грей, дивлячись на Юрія. — Понівечених, «відбракованих», але живих.

 Нам потрібні ваші знання. Потрібні ваші протези, ваші ліки без чіпів. Але найбільше... нам потрібен ваш приклад.

​Юрій кивнув, розглядаючи координати.

— Ми допоможемо. Ми почнемо з тих нещасних, яких ви врятували з рабовласницького судна. 

А коли зміцніємо... коли на вашій планеті з’явиться перше покоління вільних людей... тоді ми подумаємо і про Землю.

​— Так, — підхопила Рута, обіймаючи Грея за лікоть. — Ми знайдемо спосіб зв’язатися з тими, хто ховається в земних лісах і підпіллях. 

Хто шукає шлях до зірок, але не хоче продавати свою душу за «безсмертний» чіп. 

Ми станемо їхнім маяком.

​Бабуся Меланія та «господарський підхід».

​Бабуся Меланія, яка весь цей час зосереджено перевіряла, на справність спеціальний космічний кошик, для Шуші, раптом підняла вгору вказівний палець:

— Так, стратегічне планування — це добре. 

Але ви мені скажіть: на тій вашій планеті земля чорна? Чи пісок один нещасний? Бо я насіння огірків везу, і якщо там немає куди коріння пустити, то я особисто розпоряджуся видати кожному члену команди  по грядці замість тренувань!

​Грей мимоволі всміхнувся.

— Там чудова земля, пані Меланіє. Наші технарі кажуть, що мінеральний склад ідеальний.