Дотик до досконалості

Грейдан:

​— Чому ви це робите? — мій голос прозвучав хрипко, наче іржавий метал. — Навіщо витрачати ресурси на чужих, понівечених, ворожих істот? Я не розумію.

​Батько сімейства лише ледь помітно всміхнувся:

— Якщо вам цікаво — пройдімо зі мною.

​Ми увійшли до лазарету, який більше нагадував храм життя.

 Там, на білосніжних ліжках, лежали ті, кого я називав «неліквідом».

 Картина була жахлива: у багатьох були відсутні не просто кінцівки, а цілі частини тіл.

 Їх перевозили в герметичних капсулах, штучно підтримуючи кровообіг, щоб вони не перетворилися на гниючу масу ще до того, як їх викинуть на смітник.

 Навіть я, зі своїм досвідом, опустив би руки перед такими каліцтвами. 

Я міг приварити залізо, але цей чоловік... він творив дива.

​Він показував мені свої розробки: тонку, як луска змії, броню, що згинається разом із тілом; протези, що з’єднуються з нервами так ювелірно, що пацієнт відчуває тепло й холод.

— Це моя розробка, — говорив він із запалом майстра, — найтонша бляшана покришка на гумовій основі. 

Ось, подивися сюди, на цього бідолаху, указав чоловік рукою, на чергового потерпілого. 

У нього немає вух, але я не міг заблокувати йому слух, тому створив ці «металеві» вуха...

​Раптом я почув гавкіт. Пес підійшов до господаря, і той уважно слухав його, наче рівного.

— Наш собака запрошує вас на вечерю, — сказав чоловік, помітивши мій шок. — Тварини — не тупі створіння. 

Ми розробили апарат, що розпізнає їхні інтонації та імпульси. Наша свинка на кухні вже запитує, на скільки персон готувати.

​Я стояв, наче в сюрреалістичному сні. Мене, Грейдана Смертоносного, запрошує на вечерю собака, а готує свиня?

 Це було схоже на виставу, де я — головний герой, який забув свій текст. Але я погодився. Я хотів зрозуміти, як цей світ іще не розвалився від своєї доброти.

​Всі вийшли, а я затримався, прикутий поглядом до дівчини — Рути. 

Вона схилилася над хворим, який щось бурмотів, і ніжно прикріпила йому на вухо сріблясте півколо перекладача.

— Проня, — звернулася вона в порожнечу, — попроси на кухні бульйон для цього бідолахи.

​Я не бачив, хто їй відповів, лише почув дріботіння маленьких ніжок. А потім вона знову заговорила з кимось невидимим.

— Шуша,  чого ви ховаєтеся? Злякалися наших гостей? — вона засміялася, і цей звук був дорожчий за все золото Фіртуса. — Так, він високий... Ві-вх-вік?

 Ні, не треба його лякати. Тобі було б смішно, якби цей красень злякався? Так, я теж вважаю, що він красень.

 Його риси такі досконалі, наче їх згенерував ШІ... хочеться дивитися й не відводити очей.

​Я застиг. Мій перекладач не міг помилитися. Вона, описувала саме мене, і назвала мене — шрамованого, скаліченого вбивцю — «красенем»? Це був жарт? Насмішка? Моє обличчя ніколи не бачило чистої шкіри, я був загартований вогнем і залізом. 

А вона, ця досконала істота з порцеляновою шкірою без жодної пластини, дивилася на мене з обожнюванням?

​Небезпечна близькість.

​Я хотів піти, але вона помітила мій рух, та зсунуті доперенісся брови.

— Що з вами? Болить голова? — вона підійшла впритул. Ближче, ніж будь-хто дозволяв собі за останні десять років.

— Ні... — видавив я. — Руто...

​Вона підняла руку і торкнулася моєї скроні. Її пальці були невагомими, як крила метелика. 

Я стояв як бовдур, дозволяючи цій потенційній загрозі торкатися моєї голови.

— Ваша шкіра така ніжна, Грею, — прошепотіла вона. — До неї приємно торкатися.

​В моїх грудях здійнялася буря. Тепло розлилося тілом, а мій організм, який я звик приборкувати медикаментами, відреагував так різко, що мені стало соромно.

— Можна? — запитав я, сам не вірячи своїй зухвалості.

— Спробуйте, — вона посміхнулася.

​Я підняв свою важку руку і провів долонею по її щоці. Це було неймовірно. Шкіра, як шовк. Але коли моя рука спустилася до її шиї, щось різко цапнуло мене за палець. 

Я відсмикнув руку — текла кров. На її плечі сиділо щось пухнасте, біло-руде, і шкірило зуби. Шуша.

​Поцілунок життя.

​— Ой, не переймайтеся, вона не заразна! — Рута схопила мою руку і... потягла поранений палець собі до рота.

Я перестав дихати. Відчуття її язика на моїй шкірі вибило останній ґрунт з-під ніг.

 Мій «телепень» у штанях остаточно сказився. Таке траплялося лише тоді, коли я забував пити таблетки, і довго ігнорував  блокатори, що звільняли мішечки від накопиченої рідини. 

Я стояв у ступорі, відчуваючи, як грізний Грейдан розсипається на порох.

​— Ось і все, — вона посміхнулася, випустивши мій палець. — Сподіваюся, у вас теж немає зарази?

Я лише хитнув головою, не в змозі вимовити жодного слова. Ця маленька дівчинка вибила з мене всю мою силу однією посмішкою.

​Вона вхопила мене під руку і повела до зали. 

А я йшов  поряд, як на поводку, і розумів: цій дівчині не потрібна зброя, щоб підкорити цілі світи.

 Їй достатньо просто подивитися на тебе. Я, Смертоносний Грей, став її рабом добровільно, ще до того, як ми сіли за стіл.

Ця вечеря, на яку нас запросили, обіцяла стати найбільш незвичайною подією в моєму житті. 

Я, людина, чиє ім'я зазвичай змушує капітанів спалювати двигуни в надії втекти, тепер сидів за столом, де панувала логіка Світла.

​Це була не просто трапеза. Це була демонстрація світу, де кожен жест, кожне слово і кожна дрібниця працювали на творення, а не на руйнування.

​Ми сиділи в гостьовій залі, і я ніяк не міг позбутися відчуття, що перебуваю всередині кришталевої кулі.

 Все навколо було затишним, але водночас технологічно досконалим, продуманим для зручності, та затишку.

​Я спостерігав за тим, як батько Рути — цей дивовижний лікар-винахідник — розливав напій.

 Його рухи були точними, але м'якими.

— Грею, ви дивитеся на моїх пацієнтів як на диво, — заговорив він, не піднімаючи очей. — Але логіка проста: Всесвіт марнотратний.