Народжені зі сміття

Грейдан:

​Я давно перестав шукати правду в цьому Всесвіті.

 Для правлячої верхівки ми — ніхто.

 Лише ресурс, робоча сила, одиниця прибутку. 

Моя історія не з веселих, як і історія кожного в моїй команді. 

Ми пройшли через пекло, щоб стати тими, ким ми є зараз.

​Нам було найважче. Кожного з нас колись привезли на Неутилус вантажним судном. 

Нас вивантажили, як сміття, на гору брухту, і корабель швидко ретирувалися, не витримуючи смороду планети-звалища.

​Але ми навчилися виживати. Скільки б нас не було, ми стали однією сім’єю.

 Різні характери, важкі долі — але спільна біда стерла суперечки. 

Ми зрозуміли: якщо не ми самі, то ніхто не виборе нам право на життя. 

На цій велетенській свалці ми почали будувати свою громаду.

 Кожен мав справу, але щодня ми віддавали кілька годин спільній меті — збиранню зорельота.

 Ми тягли деталі звідусіль, ми будували щось настільки велетенське, щоб воно змогло підняти нас усіх у небо. І ми це зробили.

​Початок шляху «Месників»

​Коли ми нарешті покинули Неутилус, постало питання: як жити далі? Чим заправляти корабель?

 Рішення прийшло само собою, коли ми побачили дорогий зореліт, що відлітав від планети работорговців. Це була наша перша ціль.

​Ми перехопили його, звільнили рабів, а тих багатих дурнів відправили на Неутилус. 

Мав же хтось залишитися там замість нас. Тим паче, що ніяких перевірок там ніколи не було — всім байдуже, якщо ти просто вмираєш серед хробаків, а планета-звалище з кожним роком поглинає тебе, розростаючись усе більше.

​Ми почали полювати на кораблі, що йшли з невільницьких ринків.

 Ми відстежували їх у різних точках, щоб наша діяльність не здавалася закономірною. 

Ми стали «месниками» для утилізованих та щойно проданих.

​Таємна планета: Оазис у лабіринті.

​Ми мріяли про дім, де зможемо відчути землю під ногами. І доля нам усміхнулася. Ми розставили маячки на кораблі работорговців через наших довірених людей на ринках. 

Один із сигналів повів нас крізь складний навігаційний лабіринт до планети, якої не було в жодному реєстрі.

​Мій вірний помічник Крес зупинив мене перед атакою:

— Грей, подивись на датчики. Там лише декілька сотень істот. Постежмо.

​Ми вичекали. Коли власник планети знову полетів за «товаром», ми приземлилися всім флотом.

 Ми не застосовували насильства до простих істот — лише скрутили варту і кинули за ґрати. 

А самого рабовласника взяли «теплим», коли він повертався. 

Він намагався втекти, але мої кораблі вже взяли його в кільце.

​Чудо природи та безумство тирана.

​Виявилося, що ця планета — диво. Колись непридатна для життя, вона змістилася зі своєї осі й потрапила в ідеальну позицію. 

Життя на ній зародилося випадково: мабуть, цей багатій заніс насіння рослин на підошвах своїх черевиків, коли гуляв іншими світами.

​Коли він зрозумів, що тут можна дихати без скафандра (перевіривши це на одному зі своїх воїнів, зірвавши з того шолом), у нього з’явилася ідея фікс — стати богом.

 Він побудував фортецю, викуповував ремісників, винахідників, науковців, змушуючи їх працювати на своїх полях та в лабораторіях. 

Він боявся власних людей, боявся хвороб, навіть власному лікарю не довіряв. Він будував свою владу на жаху.

​Ми вигнали тирана і дали людям волю.

 Спочатку вони не вірили нам, чекали на нового деспота.

 Але час минав. Фортеця стала центром управління, а навколо неї виросло велике вільне місто, яке розростається і досі.

​Тепер це наш прихисток. Наша планета, де кожен — особистість. 

І саме сюди я веду кожен корабель, який мені вдається «стерти» з пам’яті цього жорстокого Всесвіту.

​Я був розлючений. Почуття, що нас зрадили, палило зсередини.

 Наш зв'язковий, той недотепа-перевізник, пішов на підвищення, залишивши по собі юнця, з яким по його словах можна було легко домовитися. 

Можливо, та сталося зовсім все по-інакшому.

Той малолітній дурень, не просто віддав рабів невідомо кому — він здав координати таємної дороги,  якимось невідомим доброзичливцям.

 У моєму світі «доброзичливець» — це зазвичай той, хто встромить тобі ніж у спину з усмішкою.

​Ми йшли на переріз, готуючись до бою. 

Я очікував побачити озброєних до зубів найманців або випещених работорговців, які вирішили поповнити свої колекції «неліквідом».

 Натомість ми побачили старий шатл, що мирно плив у просторі. 

Вони зупинилися на наш сигнал і, як не дивно, запросили на борт.

​Справжній шок.

​Коли я з п’ятьма своїми кращими воїнами увійшов у їхню вітальню, я відчув, що земля тікає з-під ніг. 

Це не був бойовий корабель. Це був дім. 

На столі лежали речі, назви яких я вже встиг забути; повітря пахло затишком і чимось солодким.

​Мене зустріли четверо: статний чоловік із дружиною та двоє дітей — син і донька. 

Вони були так схожі між собою, що сумнівів не було — це сім’я.

— Мамо, — промовила дівчина, і це слово вдарило мене сильніше за іонний розряд.

​Мій перекладач видав «мати», але в її голосі було стільки тепла, що мої загартовані бійці здригнулися поруч зі мною. 

Ми роками не чули, щоб хтось так звертався до іншої істоти. 

У нашому світі існують лише «репродуктивні одиниці» та «інкубаційні центри». А тут — живі почуття.

​Вони запросили нас до столу. Дівчина, зовсім не боячись моєї грізної подоби та моєї зброї, почала спокійно жувати закуску.

— Не хвилюйтеся, не отруйно. Чи ви чекаєте, поки ми перші спробуємо? — кинула вона з легкою усмішкою.

Батько намагався її осмикнути, але вона лише відмахнулася. 

Я дивився на них і не міг повірити. 

Батько, який любить доньку. Донька, яка не знає страху перед батьківським гнівом. 

Це було... дико. Позамежно.

​Напій, який вони назвали «глінтвейном», обпік горло приємним теплом і ароматом спецій.