У серці невільницького ринку

​Великі шатли не могли приземлятися на поверхню планети работорговців через хмари токсичного пилу та застарілу інфраструктуру порту. 

Наш «Ковчег» залишився на віддаленій космічній парковці під наглядом мами, Ріка та бабусі.

 Ми з батьком, пересівши у невелику маневрену капсулу, почали спуск у саме лігво.

​Планета зустріла нас запахом іржі, паленого пластику та безнадії. Ми йшли між нескінченними рядами кліток, які були суворо розділені за категоріями: «Воїни», «Техніки», «Науковці».

​Проходячи повз жіночі ряди, ми помітили те, що раніше бачили лише на Землі, але тут це набуло галактичних масштабів. 

Жінки залишалися частиною суспільства, але більше не сприймалися як джерело життя. 

Поняття близькості було стерте: ні інопланетяни, ні «чиповані» земляни більше не займалися сексом із живими істотами. 

Цей процес став повністю механізованим, перетворившись на гігієнічну процедуру за допомогою гаджетів.

​Дітонародження теж пішло на конвеєр — лабораторні капсули замінили материнське лоно.

 У цьому «новому світі» жива жінка була лише функціональним об’єктом, позбавленим своєї природної суті.

 Магуріанська система успішно випалила емоції та зв’язки, замінивши їх стерильним пластиком.

​Та найбільше нас вразило інше. Пройшовши кілометри торгових рядів, ми зрозуміли: тут немає жодної секції для лікарів. Їх просто не існувало.

— Дивись, Руто, — тихо прошепотів батько, вказуючи на іржаві таблички категорій. — Вони викорінили лікарів усюди.

​Це було частиною глобального плану. У Всесвіті, де все коригується чіпами, а органи замінюються протезами, мистецтво зцілення живої плоті стало непотрібним, ба навіть небезпечним. 

Системі не потрібні були ті, хто знає таємниці живого організму — їм потрібні були лише сервісні інженери для ремонту заліза. 

Мій батько, один із останніх справжніх медиків, стояв посеред ринку, де його професія вважалася пережитком минулого.

​Ми з батьком ледь трималися на ногах. Останні тижні випалили нас дотла: постійний ремонт, виснажливе навчання і життя в режимі «на знос». 

Нам катастрофічно бракувало рук. На «Ковчег» потрібні були не просто робочі одиниці, а відповідальні союзники: хтось для кухні, хтось для нагляду за величезними резервуарами, і, звісно, розсудливий управитель, здатний швидко перебрати на себе контроль над персоналом. 

Та й у рубку нам із Ріком конче потрібна була заміна — хоча б ще троє людей, бо ми вже засинали над штурвалами.

​Почало вечоріти. Токсичне небо планети затягнуло важкими фіолетовими хмарами. Ми вже збиралися повертатися на шатл, щоб порадитися з сім'єю і зранку повернутися за покупками, але раптом завмерли.

​Ми вже підходили до своєї капсули на краю мініпарковки, коли біля похмурої старої будівлі, що нагадувала довоєнну тюрму чи покинутий інститут, почався рух. 

На майданчик із низьким гулом опустився величезний вантажний зореліт — засмальцьований, побитий метеоритним пилом танкер.

​Важкі герметичні двері будівлі зі скреготом відчинилися, і звідти почали виводити істот. Їх не привезли сюди — їх завантажували всередину танкера, щоб відправити геть із цієї планети.

​— Руто, дивись, — батько зупинив мене, вказуючи на довгий ланцюг полонених. — Це не звичайні раби. Це «неліквід» або таємне замовлення. Їх вивозять під покровом ночі.

​Серед натовпу, який вели до роззявленої пащі вантажного люка, ми помітили одних з тих, кого шукали:

​Похмурий велетень із чотирма руками: Він рухався повільно, але впевнено, наче живий гідравлічний прес. Такий би сам один тримав у порядку весь наш технічний відсік.

​Тонка істота в залишках білого кітеля: Вона притискала до себе обгорілу книгу рецептів чи записів. Навіть під прицілом дронів вона дбала про свої знання. Наш майбутній кухар?

​Істота з довгими сенсорними вусиками: Вона йшла на чолі групи, намагаючись зберегти бодай якийсь порядок серед полонених, заспокоюючи їх жестами. Це був природжений лідер, управитель, якого нам так бракувало.

​— Якщо вони зараз піднімуться на той танкер, ми їх втратимо назавжди, — прошепотіла я, відчуваючи, як втомлене серце починає битися швидше.

​Ми вже не думали про сон чи відпочинок. Потрібно було діяти негайно, поки трап не піднявся.

​Батько перевірив заряд свого прихованого паралізатора і коротко кивнув мені. Ми не пішли до капсули. Ми рушили в тінь, ближче до вантажного люка.

​Коли ми наблизилися до громил, які вантажили цей «неліквід», перед нами відкрилася картина, що змусила серце запектися від болю. 

Ці істоти не належали до жодної розпізнаваної категорії — неможливо було сказати, хто вони: воїни, науковці чи кухарі.

 Їх об’єднувало лише одне: крайній ступінь занедбаності. Брудний, пошарпаний одяг, скуйовджене волосся, а головне — жахливі травми різного ступеня тяжкості у кожного без винятку.

​Ми з батьком застигли в німому шоці. 

А за нашими спинами пролунав дикий регіт. З насмішок і лайки наглядачів ми зрозуміли: цей «товар» везуть на утилізацію. 

Живих істот, наче звичайне сміття, готували до знищення.

​Вичекавши, допоки громили зникнуть загрузивши товар, та і інші капсули залишать парковку, ми начепили маски презирливої байдужості — єдиний захист у цьому жорстокому місці — і підійшли до перевізника.

​— Гей, — батько звернувся до старшого, чиї манери видавали в ньому місцевого водія-найманця. — Куди збираєшся подіти цей непотріб?

— Та зрозуміло куди — на загальне міжгалактичне сміттєзвалище. А що таке? — буркнув той.

— Прямуєш туди тільки через купку цих доходяг? Давай я заберу їх у тебе.

— Тобі навіщо? — здивувався перевізник. — У мене немає грошей, щоб платити тобі за мою роботу.

​Батько ледь не видав свою радість. Ми готували кругленьку суму для викупу, а виявилося, що перевізник сам мріє позбутися вантажу.

Ну, скажімо так, у мене на декого з них свої плани, — холодно відповів батько. — Звісно, я роблю це не від щирого серця, але якщо доставиш їх до мого зорельоту на просторову парковку — ми квити.