Епоха після Великої Перемоги

Рута: Хроніки Нового Світу

​У кожного з нас своя правда та власна точка зору, і кожен щиро вірить, що саме його світогляд є вірним.

 Проте в сучасному світі стає дедалі важче знайти людей, які б розділяли цінності моєї сім’ї.

​Щоб ви розуміли, як ми до цього прийшли, розповім усе по порядку.

​Спадщина минулого.

​Наш світ невпізнанно змінився. Він зовсім не такий, яким його пам’ятає бабуся.

 У неї навіть збереглося кілька паперових книг із тих часів, коли їх ще друкували. 

Ми з братом неодноразово брали їх почитати, обіцяючи бути надзвичайно обережними. 

Тримати їх у руках — це наче торкатися реліквії, адже сьогодні папером ніхто не користується: ні в університетах, ні для власного задоволення. 

Техніка замінила все, навіть людей на більшості посад.

​Кілька десятиліть тому, у післявоєнний час, почалося велике повернення в Україну. 

Навіть іноземці обирали нашу країну для життя та бізнесу. 

І це не дивно — хто не захоче жити в державі, яка дала відсіч ворогові та перемогла, буквально розваливши країну-агресора на шматки й знищивши саму згадку про неї.

​Зараз на місці колишньої столиці окупантів — Мертве болото. 

Спочатку там хотіли зробити заповідник для жаб, але навіть вони там не прижилися.

По окраїнах, де ще залишився суходіл, доживають віку нечисленні «істинні жителі», а всі колись окуповані землі повернулися до своїх корінних народів та законних держав.

​Епоха «омолодження» та нових стандартів.

​Світ розвивався з неймовірною швидкістю. Навіть одяг став «розумним». 

Мій батько, талановитий репродуктолог-винахідник, разом із командою створив сироватку, здатну омолоджувати внутрішні органи та подовжувати життєвий цикл. 

Попри високу ціну, вона миттєво стала популярною.

​Здавалося б, живи та радій: воєн немає, ООН об’єднує всі країни. 

Але людям, мабуть, стає нудно, коли все занадто добре. 

Як інакше пояснити рішення ООН кинути всі ресурси на освоєння космосу та аеронавтику? Скоро філіали НАСА з’явилися в кожній столиці. 

Ми з братом-близнюком Ріком з дев’яти років відвідували гуртки юних техніків та програмістів, марячи зорями.

​Проте суспільство змінювалося не лише технологічно. 

Нас із Ріком виховували в повноцінній родині, в любові, але для нашого часу це стало рідкістю. 

У школах тему батьківства взагалі не піднімали. 

Поняття сім’ї як обов’язкового етапу життя зникло.

 Жінки прагнули розвитку, вважаючи чоловіків «сторонніми подразниками», а фізичні потреби задовольняли за допомогою гаджетів. 

Народжувати дитину дозволяли собі лише після досягнення повної фінансової стабільності.

​Статистика народжуваності впала, але мій батько виявився людиною сталевого духу. 

Він зумів завоювати нашу маму — «тарілочницю», як вона сама себе жартома називала.

 Йому довелося згодувати їй не один кілограм шашликів, перш ніж вона сказала «так» на весіллі.

​Гості з планети Магур.

​Коли ми з братом були в старшій школі, світ здригнувся від новини: людство зустріло іншопланетну расу. 

Попри страх багатьох, більшість була в захваті. Переговори з істотами з планети Магур тривали місяцями.

 Вони швидко стали «друзями» людства, пропонуючи нам небачені технології в обмін на наші ресурси.

​Наші батьки не розділяли цього захвату.

 Їх лякала ця раптова доброта. Історія появи магуріанців у нашій галактиці звучала дивно: нібито через технічний збій вони ледь не потрапили в чорну діру, яка виявилася «оптичним обманом». 

Тепер вони висміювали наші технології, називаючи їх брухтом, а ми, як загіпнотизовані, піддакували.

​Магуріанці почали грати на людських слабкостях. Зміна зовнішності, ідеальний зір, вічна молодість — усе це стало доступним у «Центрах оновлення».

 Але була й ціна. Батько дізнався, що під час процедур у шийний відділ вживляють чіп-пластину, яка під’єднується до нервової системи, а паралельно навіщось роблять забір кісткового мозку.

​Втеча в тінь.

​Дізнавшись про це, батьки зібрали речі й вивезли нас у глухе село до бабусі Меланії. 

Це був справжній контраст: після механізованого міста ми наче потрапили на іншу планету.

​Поки однолітки в містах вживляли собі металеву луску замість шкіри чи антени для зв’язку, перетворюючись на «напівфабрикатів», ми навчалися за програмою батьків. 

Вони обладнали секретну лабораторію прямо в нас на подвір’ї.

​Сьогодні мені 28. Світ остаточно з’їхав з глузду. Освіта скорочується, людей замінюють роботи, а знання вживляють через чіпи прямо в голову.

 Ми з Ріком виглядали для оточуючих «дикунами», бо не мали магуріанських апгрейдів, допоки батько не створив для нас власні аксесуари з інопланетного металу, який дістав через старих друзів.

 Ці пластини дозволяють нам проходити арки сканування в аеропортах і зорельотах, але вони не під’єднані до нашої нервової системи. 

Ми залишаємося собою, маючи доступ до їхньої інфраструктури.

​Наш подальший план був простий: ми йдемо на факультативи з керування космічними кораблями.

 Світ котиться у прірву, стаючи колонією під виглядом «прогресу», і нам з Ріком доведеться взяти майбутнє у свої руки.

​Ми з Ріком пройшли факультативне навчання з керування космічним транспортом дуже вчасно. 

Як з’ясувалося пізніше, охочих виявилося небагато, і після нашої групи нові набори просто припинили.

​Спочатку ми не розуміли цього низького попиту. 

Так, кожен міг полетіти на іншу планету екскурсійним шатлом, хоча міжгалактична влада встановила жорсткі рамки: перебувати на одній планеті можна було не більше місяця, а повернутися туди — лише через два. 

Причини таких обмежень ніхто не пояснював, посилаючись на рішення таємничої «верхівки».

​Виявилося, що курси були частиною продуманого маркетингового ходу.