Розділ 51 

Я опинилася у великому, але затишному маєтку трохи на віддалі від Солетти, година їзди, не менше. Вартові залишилися за межами огородженої території. Будинок виглядав сонним, що й не дивно, адже зараз за вікнами тільки-тільки зароджувався світанок. Але в коридорах уже було жваво. Слуги провели нас до затишної вітальні і залишили чекати на самоті. Невже власники будинку не боялися мене, нас? Хто вони такі? Я не могла дати відповідь на ці питання. Гейс напружено мовчав. Хоча я відчувала, що він здогадується, хто за цим стоїть, але все одно не розумів до кінця, що саме тут відбувається.

Я швидко втомилася дивитися на всі боки і перебувати в напрузі. Будинок здавався безпечним, звичайним і незакинутим. Кімната була обставлена зі смаком і виглядала досить обжитою, нібито домашньою. Тут не просто протирали пил раз на тиждень.

Ми з чоловіком сиділи пліч-о-пліч і поступово починали втрачати терпіння. Чекати на когось, хто може нам усе пояснити, було нестерпно. Думками я була вже на кордоні з Ліхтейном, але доводилося себе стримувати. От тільки коли двері у вітальню відчинилися, це був абсолютно несподіваний відвідувач.

— А де ваш котик? — старанно промовляючи слова, вимовила маленька сонна дівчинка. Вона була вдягнена в довгу нічну сорочку і терла великі оченята.

— Котик? — я зрозуміла, що вона мала на увазі Лапку, але водночас розгубилася, бо звідки дитина могла знати про нього. — Котик, сонечко, в зелфорі залишився. А звідки ти про котика знаєш?

— Мені Кріс-ті-ан розповів! — поділилася з нами дівчинка.

— А Крістіан звідки знає?

— Карен, спочатку треба побажати доброго ранку, а потім уже питати про все інше, — слідом за дівчинкою у вітальні з'явився вже знайомий мені підліток — той самий дослідник потаємних ходів королівського палацу. Дуже дивно. Це дім його сім'ї? Швидше за все, так і було. Хлопчина був у домашньому одязі. Він підхопив сестру — дуже вони були схожі, тож це було очевидним — на руки і звернувся вже до нас. — Ця приставуча мефрау — Карен. А Крістіан — це я. Дуже приємно, мефрау, манеер.

— І нам теж приємно, манеере Крістіане, — ввічливо кивнув Гейс і збирався представитися, але тут двері у вітальню відчинилися втретє, впускаючи вже двох дорослих.

І, чесно кажучи, я заціпеніла від подиву. Ні, в те, що король може так світло і легко посміхатися — вірилося, нехай і насилу. Але те, що поруч із ним ішла дуже знайома мені жінка — та сама, яку я колись не змогла вбити і вивезла зі снігового полону — прийняти це було вже складніше.

Тож коли ми зустрілися поглядами, то я не змогла вимовити ні слова, просто сиділа і здивовано кліпала очима.

— Це вона, Каспаре, я не сумнівалася, — сказала королю та жінка — адже вона для мене так і залишилася просто жінкою без імені, а потім швидким кроком перетнула вітальню, схопила мене за руки, піднімаючи з місця, і міцно обійняла. — Я ж так і не подякувала як слід.

Але дар мови все ще до мене не повернувся, тож я продовжувала безглуздо дивитися вперед, а перед очима, як на зло, погойдувалася та сама сережка, яку я не прийняла як плату, бо відчула наскільки вона дорога іншій людині. Здається, розглядала я прикраси занадто явно, тож знайома незнайомка торкнулася пальцями сережки і м'яко посміхнулася:

— Тепер вони ще цінніші для мене, бо вони вже дещо набагато більше, ніж подарунок чоловіка.

— Чоловіка? — нарешті відтанула я і почала знову думати. Якщо Каспар-Банкрас де Ланен — це чоловік, то... Але перш ніж я оформила цю думку словами або мені відповіли, Гейс уже питав у короля:

— Значить, дядьку, ти все-таки врятував свою дружину.

— Ні, я не зміг цього зробити, — раптом заперечно похитав головою Каспар-Банкрас де Ланен і подивився на мене. — Це Ніколетте її врятувала.

 — Думаю, дядьку, нам багато чого потрібно обговорити, — насупився Гейс. Він був напружений і розгублений. А от з боку короля, навпаки, йшов рівний фон спокою.

— Але насамперед я хочу сказати, що їхати вам нікуди не потрібно...

— Ми самі вирішимо, їхати нам кудись чи ні, — продовжував стояти на своєму Гейс. І хоча зовні він здавався спокійним, усередині його кипіли гнів із домішкою обурення. Ще б пак, міністр Інституції безпеки, який не знав про такий секрет.

— Ходімо, нехай хлопці розбираються між собою, хто і кому що не розповів, що приховав, — потягнула мене за руку королева, посміхаючись. Вердомме! Королева! Я шоковано дозволила їй себе вести далі. А вона тим часом продовжувала говорити: — Я була проти такої секретності, бо ви ж найближчі родичі, до того ж найдовіренішої особи ніж твій Гейс у Каспара більше немає, якщо так подумати. Але Каспар занадто трясеться над нами після того, як ми тільки дивом, не інакше, врятувалися... Ох, я ж так і не представилася. Називай мене тітонькою або просто Регіною, ми ж дійсно родичі!

— А котик? — потягнула мене за рукав моєї куртки дівчинка. — А де котик?

— Карен, не заважай дорослим, — нудив над вухом дитини королівський спадкоємець і майбутній великий герцог.

— Діти, заспокойтеся, — намагалася вгамувати їх королева-мати, вона ж Регіна. — Спочатку сніданок, потім тобі дозволять погладити котика, любонько! Домовилися?