Розділ 50 

Гейс гнав зелфор вулицями Солетти, а я сиділа поруч, поклавши голову йому на плече. На моїх руках клубком згорнувся манеер Лапка. Важкий сонний кіт віддавив коліна, але я б нізащо не переклала його. Виявляється, Лапка не пішов далеко від зелфора, в якому ми їхали до палацу, і найімовірніше очікував мене побачити. Так його і спіймав Октаф. Він приніс мені плащ і кота.

Гейс скинув із себе закривавлений камзол, усе-таки він привертав увагу, і тепер відтирав дорогущою підкладкою руки. Із саду ми вибралися швидко, потім бігли коридорами, і ніде не було видно жодних вартових. Судячи з усього, Гейс усе підготував, варто було йому мене побачити.

— Візьми, ти добре знаєш, кому це передати, — чоловік зняв з моєї шиї ланцюг великого герцога і віддав Октафу. — Але наказую, це має бути не раніше ранку.

— Все зроблю, як ви наказали. І бажаю удачі! — коротко вклонився той.

— До наступного зв'язку, — відповів йому Гейс і застрибнув усередину кабіни водія.

Я так само швидко обійняла нашого провідника і сіла на сусіднє з Гейсом місце. Мені здавалося, що все відбувається не зі мною або й зовсім мені сниться. Але тут зелфор загудів і рвонув з місця.

Нас не затримали на жодному посту, чи то сам Гейс про це подбав, чи то Октаф. Палац залишився позаду у спалахах святкових феєрверків. А зелфор усе мчав вулицями, миготіли чужі веселі обличчя за шибками, і блимало світло в будинках. Я чула пісні і звуки святкування: звісно, я вже якось і забула, але свято ще тривало, день Вознесіння все ще не закінчився.

На одному з перехресть хтось із пішоходів спробував перебігти дорогу просто перед зелфором, Гейс різко вдарив по сигналу, злякавши нетверезого самогубця. Звук змусив мене підстрибнути на місці і розбудив манеера Лапку. Кіт, нерозуміючи, що відбувається, невдоволено нявкнув, але одразу ж заспокоївся — чоловік простягнув руку і почухав його за вухом.

— А все-таки якого кольору цей кіт? — поцікавився Гейс.

— Це ти про що? — я розгубилася від цього питання.

— Нікке, я ж не зовсім сліпий, — усміхнувся він. — Звісно, я помітив, що ти фарбуєш кота. Просто не питав. Бо знав, що розповідати тобі про те не захочеться, ти різко відмовиш, і ми посваримося, а потім ти потім будеш дуже налякана і печальна. Навіщо мені це?.. До того ж я розумів, що це питання потягне за собою інші. 

— Це які, наприклад? — я зовсім краплю образилася. Вердомме! Але ж я справді думала, що добре приховувала всі свої маніпуляції з Лапкою.

— Що тобі сниться, коли ти кричиш уві сні, — відповів Гейс. Я, звісно ж, одразу напружилася, бо згадала ці сни.

— Нічого хорошого...

— Саме так я і думав, нічого хорошого. У мене на війні теж не було нічого хорошого, — зізнався він. — Тому я вирішив не вивуджувати з тебе ці твої секрети, особливо коли ти майже перестала бачити кошмари. Минув би ще рік, а може, два — і ти у підсумку сама мені все розповіла... То що з Лапкою? Якщо ти — магнера, то це твоя прив'язана тварина?

— Так, у мене є невеликі ментальні здібності, — зізнатися було важко, але після цих слів мене накрило почуття глибокого полегшення. Я й справді давно хотіла не ховатися — говорити з чоловіком про все, що мене хвилювало.

— А ще бойові здібності, я сам бачив, — з гордістю додав Гейс, на що я розсміялася.

— Ні-ні, битви це не до мене! Вистачило, дякую!

— От і добре, — з полегшенням видихнув він. — Інакше довелося б мені стати розсудливим і зайнятися чимось спокійнішим і безпечнішим. Бо то не надто корисно для виховання дітей, коли обоє батьків бойові шибайголови!

— Для виховання яких дітей? — не зрозуміла я.

— Звісно наших, можливих, майбутніх, — підморгнув мені чоловік і, користуючись тим, що зупинив зелфор, притягнув мене до себе і поцілував.

— Стривай-стривай, — вивернулася я з його обіймів і подивилася, де ж ми зупинилися. — Ти привіз нас додому? Але тут же вартові...

— Були, я всіх відправив до палацу, щоправда, і слуг довелося відпустити. Мефрау В'їт і ще одну покоївку заарештували. У будинку зараз нікого, тільки сторож біля воріт. У нас буде пара-трійка годин, щоб зібрати все те, що хочеться взяти з собою.

— А ще якнайшвидше потрібно вимитися і переодягнутися, інакше ми з міста не виїдемо, перший-ліпший жандарм зупинить таких обірванців, скаже, що зелфор ми вкрали, — я демонстративно оглянула себе і чоловіка. Виглядали ми дійсно як два волоцюги з-під мосту, які побували в бійці, а не як герцог і герцогиня. 

У порожній будинок входити було дивно, але часу на роздуми не було. Швидко витягнути кілька валіз, запхати туди необхідні на перший час речі. Ще виставити кілька щільних коробок і скласти туди пам'ятні дрібнички, все особисте, що не можна залишити. Усе, чого б я не дозволила торкатися чужим людям. Будинок, цілком імовірно, просто опечатають, а потім він перейде у власність брата Гейса або ще якихось родичів. Усе залежатиме від рішення короля. Але на той час ми вже мчатимемо до кордону з Ліхтайном.

Браслет я покрутила в руках і відклала вбік. Забрати його, звісно ж, потрібно, але чи варто було тепер вдягати? Особливо коли мені більше не потрібно приховувати своїх здібностей. До того ж якщо в нас із Гейсом буде дитина і їй дістанеться дещиця моїх здібностей, то браслет стане в пригоді.