Розділ 49 

Втекли ми, чесно кажучи, недалеко. Октафу довелося залишити мене майже одразу, щойно ми з ним опинилися в сусідньому залі, там, де ще зовсім недавно танцювали пари. Зараз тут залишилися тільки вартові. І, здається, Гейс подав якийсь знак, щоб нас затримати.

— Давайте так, ви зараз вийдете в сад, — Октаф вказав мені на відкриті широкі двері, через які виднілася підсвічена світильниками соковита зелень. — А я затримаю його світлість і візьму провину на себе.

— Він же не вб'є вас? Ні, не має вбити, — занепокоєно покосилася я на двері, у які будь-якої миті міг увійти Гейс.

— Усуне від роботи на невизначений час безумовно, — усміхнувся він.

— Але, Октафе, ви не діяли наодинці, є ще манеер Мероде, — нагадала я, але Октаф тільки поморщився.

— Його світлість, я певен, і так про це здогадується.

— Чудово, ви його затримаєте, а далі що? — продовжувала випитувати я. — Із саду є вихід?

— Ні, це внутрішній сад, але вам вихід і не потрібен, — відмахнувся Октаф. — Я візьму провину на себе, він трохи заспокоїться, побіжить за вами, ви зустрінете його світлість і розплачетеся від напруги, можете розповісти, як я вас змусив приїхати до палацу, а потім...

— І що потім?

— Ну, я чув, що в саду цього року альтанки красиво декорували. Напівтемрява, квіти, затишне місце, розгублена кохана жінка, яка ще й плаче, — він не встоїть! Це називається «змінити фокус»! — потішив мене своїм планом цей вигадник.

Але, як би це дивно не звучало, я десь дуже глибоко в думках сама сподівалася на такий варіант: чоловік заспокоїться, побачивши мене, дозволить мені все пояснити і сам нарешті пояснить, а я зможу розібратися в тому, що відбувається. Не хотілося вірити, що він проміняв мене на можливість стати королем. Звісно все може бути зовсім не так, як то виглядало. Але статися сьогодні за ті лічені години, коли ми були не разом, могло що завгодно, і наше майбутнє могло бути вже не в пріоритеті. Я закусила губу і постаралася відігнати ідіотські думки. У всьому звісно винне божевілля останніх днів.

— Домовились, — кивнула я Октафу, — Затримайте його, наскільки зможете, а потім відправляйте за мною. Буду чекати. І постарайтеся вижити після начальницького гніву...

— Домовилися, — кивнув у відповідь тепер вже мій змовник, а я тієї ж миті кинулась до проєму, що вів у сад. Тут ніяких вартових не стояло, судячи з усього, з цієї локації дійсно не було виходу.

Коли сліпуче світло безлічі вогнів змінилося м'яким приглушеним, я на мить зупинилася, щоб звикнути. Широка доріжка вела від входу, вилася навколо дерев, обростала лавками й губилася в пишних кущах із яскравими квітами. Іноді вона розгалужувалася, але я йшла центральною, основною, бо я зовсім не хотіла ховатися від Гейса. Він має мене знайти. Тож розумніше йти і не звертати нікуди, щоб не заблукати.

Мимохідь згадалося наше блукання парком Градини. Небесна діво, як давно це було! Я відчувала, ніби між цими моментами — тоді й зараз — минули не просто кілька років, а пролетіло ціле життя. Хто б міг подумати, що іноді вистачає і неповного деценіуму — всього-то якихось семи днів, щоб все настільки сильно змінилося у житті.

Я не стала блукати або заходити далеко, щойно запримітила затишну альтанку, влаштувалася в ній. Вечір ще не став прохолодним, але я все одно обхопила себе руками, заспокоюючи тремтіння. А потім зняла маску і приготувалася до зустрічі. Що б не сталося, я прийму все з відкритим обличчям.

Кроки не змусили себе чекати — швидкі, впевнені. Чоловік явно йшов у мій бік. Я підхопилася на ноги, розправила сукню, торкнулася злегка зачіски — дуже вже хотілося мати гарний вигляд — і вийшла з альтанки.

— Гейсе, послухай...

І тут я зрозуміла, що це зовсім не мій чоловік.

— Яка вдала зустріч, Данніке...

На мене дивився Захар. Але як так? Я ж бачила, як його схопили. Чи я помилилася? Але одяг же був мені знайомий... Я встряхнулася, швидко відійшла від здивування і помітила, що на Захарі немає того одягу, в якому він показався мені в останню нашу зустріч. Вигляд у нього був скуйовджений і пошарпаний, пофарбоване волосся торчало дибки, одягнений Захар був у форму прислуги, подекуди порвану і в якихось плямах. Я підозрювала, що це були плями крові. Найімовірніше, той шикарний камзол був потрібен, щоб пройти всередину палацу, а далі...

— Тікаєш від безпековиків? — миттєво зрозуміла я. З чого б іще йому в такому підозрілому вигляді перебувати тут? У безлюдному саду, де охорони було мінімум, бо це місце всередині палацових мурів і зараз безлюдне, отже тут можна сховатися, оговтатися і обміркувати ситуацію. Або звідси можна все ж таки втекти… Так, Октаф сказав, що звідси немає виходу. Але якщо Захар тут, то цей вихід може і знайтися.

— А навіть якщо й так? — усміхнувся Захар, підтверджуючи мою думку, і зробив крок уперед.

Але замість того, щоб зробити крок назад, я зробила навпаки — пішла йому назустріч. Інакше я б залишилася замкнена в крихітному просторі альтанки. А так був шанс... Я сама не знала, на що був шанс. Чи зможу я чинити опір бойовику?..

— Цей провал тобі не пробачать, — ми потроху рухалися, я не підпускала його ближче, тягнула час, намагалася не відводити погляд.