Розділ 47 

Підліток мовчав, поки приводив себе у порядок, і був дуже насторожений. Але поступово переляку в його погляді стало менше, і з'явилася щира цікавість. Він розглядав мене, а я звісно у відповідь розглядала його. Щоб не бути такою страшною, я навіть маску зняла. Хвилювання в емоціях хлопчини побільшало, можливо, ми десь зустрічалися з ним або його батьками, але, чесно кажучи, я не пам'ятала де. Та й як тут згадаєш, якщо на тих же прийомах людей було занадто багато, а привітатися з Гейсом хотілося багатьом.

— Сідай, — запропонувала я хлопчині крісло. Усе-таки я обіцяла Мероде, що залишуся в кімнаті, але не обіцяла, що не прийматиму гостей або не відкриватиму своє обличчя.

Але хлопець тільки мотнув головою, а потім, мабуть, зрозумів, що так зовсім неввічливо виходить, і додав уже вголос:

— Вибачте, мефрау. Мені повертатися треба.

— Утік від нагляду? — усміхнулася я.

— Так, є таке. Мені батько якось розповів, що в палаці є потаємні ходи. І коли я знайшов цей, то не втримався, — підліток запнувся і потупив погляд. — Думав, трохи пройдуся в темряві, подивлюся, але щось закрутився, а потім на щось натиснув — і відкрився цей вихід. І ось я тут. Ви ж нікому не скажете?

— Влетить тобі? — зітхнула я.

— Так, влетить, мефрау, — у відповідь зітхнув він, а потім додав вже задумливо: — Якщо дізнаються, звісно.

— Тоді потрібно зробити так, щоб не дізналися, і повертатися назад. Найкраще тим самим шляхом, а потім приховати всі сліди своєї прогулянки, — підморгнула я мандрівникові.

— Значить?.. — з надією подивився він на мене. Ах, який благальний, який щирий це був погляд!

— Не видам тебе, ні слова, ні натяком, буду німою як риба, — махнула я рукою, насилу намагаючись не розсміятися. — Але ти точно доберешся назад без пригод? Не заплутаєшся?

— Ні, що ви, — усміхнувся він із гордістю. — Я мітки залишав!

— Дуже розумне рішення, — похвалила я його. Посмішка хлопчині личила йому більше похмурої настороженості, видаючи те, що ще років п'ять — і незграбний підліток перетвориться на дуже красивого юнака. Витягнеться у зрості, роздасться в плечах і вражатиме серця молоденьких мефрау і зовнішністю, і розумом. Усе-таки мова його була правильною, а поставу було видно вже зараз, мабуть, з дитиною чимало займалися.

— Дякую, мефрау, — зашарівся він.

Такий милий і такий серйозний, що я також не втрималася і посміхнулася у відповідь. Іноді я уявляла наших із Гейсом дітей. Напевно, якби в нас був син, то він чимось був би схожий на цього хлопчину. Хоча може так статися, що йому дісталося б моє світле волосся... Утім, що також можливо, у нас із Гейсом ще буде шанс це дізнатися. Якщо цей день закінчиться вдало.

— Як тебе звати? — запитала я, але не встигла почути відповіді, до мене з коридору донесся якийсь шум. — Так, здається, тобі пора йти.

— Щось не так, щось трапилось? — насупився він, але сперечатися не став, швидко підійшов до каміна.

— Не так щоб трапилось, всього лишень невеличкі проблеми, не варто тобі хвилюватися, — я посміхнулася, хоча всередині все тремтіло. Добре б це був Мероде і його люди. Але раптом у палаці вже щось відбувається? — Повертайся до батьків і нікуди більше не виходь сьогодні сам. Добре?

— Чому? — допитувався в мене підліток. Але що я могла йому відповісти? Що можлива диверсія або замах на короля? Що, можливо, в коридорах палацу прогримлять вибухи, магнери розкидатимуться згустками енергії, а поруч спалахуватимуть снаряди магвапенів? Ні, звісно, нащо звичайній дитині то знати?

— Просто сьогодні вечір такий, непростий. Занадто багато гостей у палаці, а коли людей так багато, трапляється всяке... І твої батьки хвилюватимуться, якщо в цей момент ти будеш не з ними.

— Добре, я вас зрозумів, мефрау, — серйозно кивнув він.

— Тоді йди, — підпихнула я його.

— А може, ви зі мною? Якщо такий небезпечний вечір?.. — здається, хлопчина зрозумів щось про моє становище якимось чином. Або я не втримала спокійний вираз обличчя і все-таки показала, що занадто хвилююся.

— Ні, милий, дякую за турботу, але мені й справді потрібно залишитися тут. Усе буде добре, повір, — постаралася переконати я підлітка і себе заодно.

Варто було мені випровадити гостя, засунути камін і прибрати сліди чужого перебування, як двері відчинилися, і всередину влетів Октаф. Я, звісно ж, подалася назад. До вартового після недавніх його пояснень я ставилася з деяким побоюванням. І судячи з усього, Октаф це зрозумів і тому поморщився.

— Прошу вибачити мене за мою нестриманість, манеер Мероде пояснив мені, в чому я був неправий. Мені ще багато чого варто дізнатися в цій науці — в розумінні причин і наслідків чиїхось дій — і навчитися розрізняти відтінки, а не ділити все на чорне і біле.

— Ви так хочете служити в Інституції безпеки? Чи не краще тоді залишитися королівським вартовим? — поцікавилася я в нього.

— Я обрав свій шлях, — серйозно відповів Октаф.

Я ледве втрималася, щоб не фиркнути. Бо занадто то нагадувало слова якогось героя з роману. Але хоч би якими словами це було вимовлено — з пафосом чи ні, серйозно чи з домішкою іронії — він усе одно мав рацію. Ми справді обираємо свій шлях або ж віддаємо право вибору до рук іншої людини. У випадку з Октафом він обрав Мероде.