Розділ 45 

Я чекала на обіцяний одяг, загорнувшись у плед, і навіть трохи задрімала, пригрівшись. Тиша притискала мою голову до диванної подушки, напруга минулих днів відступила, а нові турботи... я не думала про них. Просто відпочивала, лежала із заплющеними очима і згадувала минулу ніч. Як же я скучила за Гейсом за ці дні! І справді, скучила.

Клацання замка здалося мені пострілом магвапена. Я підскочила, сильніше натягнула на себе плед і прислухалася. Виходити в такому вигляді до незнайомця не хотілося. Гейс сказав, що одяг і їжу залишать біля дверей, але я не чула, щоб хтось ішов з приміщення. Людина стояла на порозі і щось робила, а потім взагалі почулося якесь дивне шипіння і дряпання...

Хоча чому дивне? Емоції миттєво підказали мені, що відбувається.

Лапка! Це ж Лапка!

Я вискочила з-за ширми, як була, плутаючись у довгому пледі, впала на коліна й підхопила кота на руки. Обережно пройшлася пальцями по шерсті, то спині і лапкам, але манеер Лапка був задоволений і в нього нічого не боліло. Кіт ткнувся мені в щоку мокрим носом, смішно фиркнув на вухо і ледь помітно заурчав. І я впевнилася, що все добре, що можна видихнути спокійно. І тілько тоді звернула увагу на того, хто прийшов із котом.

— Ваш одяг, ваша світлосте, — сказав Октаф і жестом вказав на стіл, сам же вартовий стояв спиною до кімнати.

— Октафе? — здивувалася я. — А ви тут як опинилися?..

— Скажімо так, я тимчасово виконую секретарські обов'язки, — з певною затримкою відповів він. Я прислухалася до його емоцій, але не знайшла нічого підозрілого, тільки збентеження моїм виглядом. Справді, потрібно одягнутися.

Я взяла принесені речі й сховалася за ширмою, давши Октафу можливість повернутися і сісти в крісло. Його збентеження стало ще сильнішим, здається, він зрозумів, що вночі тут відбувалося щось далеке від нарад. Утім, ми дорослі люди і кабінет належав Гейсу, тож засуджувати мене чи його не було за що.

— Отже, що ви тут робите? — суворо запитала я, щойно опинилася за ширмою. Одяг, який приніс Октаф, був дивним. Ні, білизна і спідня сукня мене влаштовували, але щодо верхнього вбрання... воно радше пасувало для прийому, ніж для щоденного використання. І таку сукню Гейс сам точно не вибрав би для мене. Хоча б через те, що одягати її наодинці мені було б зараз складно.

— Ваша світлосте, ви ж не думали, що захищати вас першого-ліпшого відправлять? — захихотів він. — Я вже досить довго виконую роботу для Інституції безпеки, хоча від початку тренувався серед королівських вартових. Я вступив до Королівської військової інституції за протекцією школи для дітей із магічним даром…

— Магнер? — охнула я. Вердомме! Дивно, як я могла не помітити?

— Ні, від здібностей в мені всього лише крихти, наприклад, можу вчасно вгадати настрій співрозмовника, — хмикнув Октаф. — Просто мої батьки вирішили перестрахуватися, але я їм вдячний. І королю вдячний за можливість.

— Тому намагаєтеся вислужитися? — зачепила я краєм почуття гордості навіть не за себе, а за інших і свою країну. Не фанатизм, як був у Захара і його людей, просто рівне почуття, приємне. Я раптом чітко зрозуміла, що Октаф дуже молодий і трохи схильний до максималізму.

— Ні, не вислужитися, — з поривом відповів він. — Але зробити все, що потрібно. Нехай це і всього лише зайва передбачливість, сумлінно виконаний наказ або прохання-дрібниця.

— З дрібницями ви промахнулися, — я ще раз приклала до себе сукню. Так, справді надто урочиста. Чи обирав сам Октаф? — Сукня, яку ви привезли... Не могли вибрати щось менш розкішне? Ви ж бачили, що я ношу в повсякденному житті.

— Не міг, ваша світлосте. Прошу мене вибачити.

— До чого ці вибачення? — я напружилася, бо за цими його словами ховалося щось ще, якийсь додатковий сенс.

— Ви вдягнете цю сукню, а потім ми з вами поїдемо до палацу, на прийом...

— Ви з глузду з'їхали? — я вискочила за ширму як була, у нижній сорочці. Але запнулася, бо Октаф тримав магвапен, спрямований у мій бік. Тож я повторила: — Ви з глузду з'їхали. Безумовно! Я дала слово своєму чоловікові, що не покинув цей кабінет.

— Ви ж приховували від нього дещо, так? — він примружився і трохи подався вперед, так само сидячи в кріслі, але зброя в руках не тремтіла. — Я наглядаю за вами вже не перший рік. Так потрібно і для вашої безпеки також. Але тільки нещодавно зрозумів, що не так. Магнера-менталістка, так? І кіт... як я раніше кота не розгледів?

Ідіотка! Я ж сама відправила Лапку до Октафа! Вердомме, куди я дивилася? Хоча він і не виглядав якось підозріло, просто черговий надійний королівський вартовий — можливо, трохи розумніший і відповідальніший за інших.

— І ця згадка про традиції Наора, про так званого брата другого водія. Адже ви це знаєте не з чужих слів, я впевнений, — кивнув він. — І заперечувати мені не варто, ми знайшли портрет справжньої Ніколетти Марієн.

Я стиснула пальці в кулаки, судорожно вирішуючи, що ж робити. І як недоречно, я до сих пір думала, що знищила всі можливі портрети в тому будинку, де переховувалася.

— У неї була нерідна тітка, вже померла, але її речі, зокрема також деякі портрети, залишилися цілими, — пояснив мені Октаф. — І, я визнаю, ніхто б і не запідозрив, якби дівчина не померла трохи раніше, ніж ви взяли її ім'я. Чутка пройшла, нехай її потім ніби-то спростували. Але чутка була.