Розділ 44

Розташування будівлі Інституції безпеки так і залишилося для мене таємницею. Наш зелфор проїхав у якийсь провулок, відокремився від інших машин і зупинився вже у величезному приміщенні. Але я не стежила що і як, а просто лежала на колінах у Гейса і притискала до грудей його руку, поки він другою рукою гладив мене по волоссю. Ми мовчали, розмовляти було не місце і не час. Просто притискатися одне до одного, відчувати одне одного, завмерти в цьому моменті, коли ми поруч наодинці. Куди ми їдемо, хто навколо нас — було неважливо.

Мене вели по управлінню Інституції безпеки таємно. Гейс приніс темний плащ із капюшоном, який приховував моє обличчя і фігуру, і так ми пройшли коридорами. Я не піднімала голову, чула голоси і бачила тільки чужі ноги — то у військових формених чоботях, то у звичайному цивільному взутті. Утім, із Гейсом майже ніхто не заговорював. І вже точно цікавитися в нього, хто це поруч іде, не став би. Хіба що король. Або заступник міністра.

Я впізнала цю ненависть здалеку. Таке знайоме яскраве почуття. Минуло не так і багато часу, щоб я могла б сплутати цю ненависть із чиєюсь іще. А потім і голос підтвердив. Так, назустріч Гейсу йшов саме той літній манеер, якого я зустріла в палаці.

Вердомме, а раптом він теж зрадник? Неспроста ж такі почуття!

От тільки я не могла це дізнатися ніяк, хіба що запитала б напряму... І то, є можливість помилитися. Людина здатна змусити себе відчувати що завгодно. І повірити у що завгодно. І той, хто ненавидить, може бути найвірнішим соратником. Емоції можуть підказати, але говорити за нас можуть тільки вчинки. У це я вірила, це я дізналася на своєму досвіді.

— Ти впевнений, що врахував усі варіанти? — одразу насів на Гейса той манеер. Як же його звали? Здається, Октаф мені казав, але я забула. Судячи з усього, саме він і був міністром безпеки до того, як король зажадав, щоб Гейс обійняв цю посаду. Через це і ненависть?

— Досить. Це не те, що варто обговорювати в коридорах, — різко відповів Гейс.

Його емоції блиснули нетерпінням і легким роздратуванням. Я майже змогла розрізнити ще якісь дрібні вкраплення почуттів. Чи то втома, чи то розуміння... Що ж, здається, я майже повністю прийшла у форму, і мій дар знову підкоряється мені. От тільки, чи варто про нього розповідати Гейсу? Вдома на мене чекав браслет — одягну і знову заблокую здібності.

Але, з іншого боку, чи варто ховатися? Якщо сказала вже про одне, про своє минуле, то варто було б Гейсу і про інше зізнатися. Але я боялася, що між нами так багато зміниться. Начебто Гейс не робив різниці між магнерами і звичайними людьми, але раптом у моєму випадку все буде інакше?

Ох, здається, я заплуталася.

Через свої думки я мало що зрозуміла в тому перекиданні словами між Гейсом і його заступником. Одне було ясно, що пішов манеер заступник переповнений почуттями — задоволення, роздратування, міцно замішане на повазі, і сильне занепокоєння. Що викликало занепокоєння? Вердомме, я пропустила це!

— Ходімо, — чоловік потягнув мене за собою.

Руки він мені звільнив майже одразу, ще в зелфорі. Але я все одно намагалася щільніше загорнутися в плащ, щоб ніяк не бути схожою на спійманих змовників. Їх теж привезли кудись сюди — у ту саму будівлю або неподалік. Це я зрозуміла, бо раз у раз краєм чіпляла хворобливе збудження пробігаючих повз безпековиків. Ще б пак, з'явилися нарешті ті, кого можна ненавидіти й зневажати, не просто образи, а реальні люди.

— Мій кабінет, — сказав Гейс, коли ми зайшли в якесь приміщення. — Розташовуйся, відпочинь, ніхто, крім мене, сюди не зайде. Зараз це найбезпечніше місце в Солетті. Я віддам розпорядження і повернуся.

За моєю спиною зачинилися на замок двері. Я ще трохи постояла в плащі, озираючись, приміряючись, де буде доречно розміститися, куди покласти одяг... Та й узагалі.

Кабінет був великим. З порога погляд прикипів до овального столу для нарад, я нарахувала сім крісел навколо нього. Крім них, були ще стільці біля стіни. Я зазирнула за скляні дверцята книжкових шаф — довідники, енциклопедії та просто журнали з цифрами, найімовірніше, звіти або щось подібне. На одній із полиць несподівано виявила знайомі статуетки, які чоловікові дарували на свята, а ще кілька засохлих трояндочок у келиху. Дуже знайомих трояндочок, тих, що я колись загубила в коридорах Слідчої інтитуції. Судячи з усього, доказ знайшли й реквізували.

Ця деталь дозволила мені почуватися вільніше. Я кинула плащ на найближче крісло, туди ж полетіла куртка, і пройшла повз стіл до другої частини кабінету. За перегородкою, що складалася, ховався довгий і зручний диван і комфортні крісла, не такі, як біля столу для нарад. Ті навіть на вигляд здавалися жорсткими. Сейф, ще полиці та стіл. Останній дуже знайомий мені, бо такий самий і за розмірами, і кольором стояв у Гейса вдома. Воно й правильно, з хорошими і комфортними речами не хочеться розлучатися.

На стінах висіли морські пейзажі, спокійні, з тих, що налаштовують на ліричний лад. Я опустилася в м'яке крісло, витягнула ноги, розслабилася, помилувалася картинами, а потім заплющила очі. Зараз би заснути. Адже надворі вже ніч. Я не бачила годинника, але приблизно уявляла, о котрій годині опинилася на тому складі і скільки часу могло пройти. От тільки пережите напруження все ніяк не відпускало.

За диваном знайшлися невеликі дверцята до ванної кімнаті. Я зраділа теплій воді та м'якому рушнику й тому, що нарешті могла подивитися на себе в дзеркало.