Розділ 42

Цей день почався жахливо і закінчувався неприємно, на жаль, нічого не змінилося. Як би я не шукала можливості втекти, її не було. Хіба що силою пробити заслін із двох чоловіків, найімовірніше, магнерів. Але от тільки ні фізичної сили, ні магії на це не вистачить. Потрібно щось іще, що вивело б їх із зосередження на мені, що відволікло би. Тож я чекала і продовжувала чекати, а можливості все не з'являлося.

За наказом Захара мене теж підняли на ноги і змусили переодягнутися. Ну звісно, куртка жандарма занадто помітна, а новий одяг був безликий і простіший, навіть спідню білизну принесли. Така увага була трохи неприємною, бо значило, що Захар думав про мене більше, ніж потрібно думати про просту полонянку. Найменше мені хотілося знати, що він все ж таки мене розглядав якось інакше ніж інших, що він дійсно зациклився на мені. Не просто хотів розважитися і вбити, а мав намір тримати мене поряд довгими роками. Це жахало. Але я переодяглася. Все-таки новий одяг був свіжим і пахнув пральним порошком.

Черевики я залишила свої, але в принципі на зміні взуття ніхто й не наполягав.

У коридорах будинку стало жвавіше. Я прислухалася до рухів за межами бібліотеки, але мене вивели назовні тільки тоді, коли більша частина дивних звуків стихла. Хоч би який пошарпаний і виснажений вигляд я б не мала, якою незагрозливою не виглядала, а руки мені все одно заламали і зв'язали. І можна було би сіпнутися, от тільки кількість моїх наглядачів збільшилася ще на двох осіб. Захар розрахував усе до дрібниць.

Мене підхопили за плечі й понесли. На голові був глибокий капюшон, тож я навіть не бачила, куди мене тягнуть, а самій йти мені не давали. Запитувати «що відбувається» було марно. Варто було мені закашлятися, подати голос, як чужа рука затиснула мені рот. Долоня мала неприємний запах тютюну, і я, звісно, спробувала відсторонитися.

— Почую хоча б звук, запхаю рукавичку в пащу, — загрозливо прошипів чоловік, мнучи пальцями мої губи.

Утім, кричати було безглуздо, особливо коли мене закинули в салон зелфора. Сидячи в компанії чотирьох чоловіків, я точно нічого не могла зробити.

Щоправда, поступово вдалося влаштуватися трохи краще, і навіть виглянути з-під капюшона. Куди нас везли, було складно зрозуміти. Але транспорт явно рухався містом. Побачити я нічого не могла, але почути вдалося — вікна в зелфорі були прочинені, і по салону гуляв протяг. Це й на краще, коли всередину набивається занадто багато людей.

Я чула гудок річкового транспорту і характерний скрип навантажувачів. Подібні портові споруди на берегах Семуа в межах столиці були тільки поруч із мануфактурами. У принципі чудове місце, щоб сховатися: занадто багато людей, вантажів, транспорту, товарів. Одними приїжджими більше, іншими менше. Ніхто й не помітить. Шукати тут, на жаль, можна довго і нудно, якщо до пуття не знати, який зі складів або закутків пристані потрібен.

Капюшон злетів, щойно я вийшла із зелфора. Точніше, я вдало розвернулася обличчям до вітру і допомогла, таким чином, йому злетіти. Усе виглядало досить природно, тож мої провідники звернули увагу, але махнули рукою — все одно ж вітром знесе. Я крадькома озирнулася, поки ми йшли до приміщення.

Звичайно, це були доки або щось схоже на них. На жаль, я в таких місцях ніколи не бувала, тож не могла сказати точно, в якій із частин мануфактурного берега перебувала. Річка була однозначно, далекий міст на інший берег міг підказати, куди йти, але на цьому все... Якщо я втечу, то спершу треба буде вибратися до мосту, а потім зорієнтуватися, в який бік мені прямувати. Якщо я втечу... Навіть подумки я поки що не могла уявити ситуацію, в якій я точно, без усяких «можливо» втечу.

У приміщенні було несподівано яскраве світло, це був двоповерховий склад —  велика зала і бічні сходи, що ведуть у надбудову на другий поверх. Мене не залишили з рештою, група зібралася немаленька, чоловік вісім-десять, а протягли першим поверхом між ящиків і коробок, між кількома зелфорами і далі — на сходи.

Комірчина, в яку мене вкинули, була запорошеною і невеличкою, але тут було кілька стільців, на які я із задоволенням лягла, щойно мене залишили в спокої. Ключ у дверях провернувся, здається, з того боку хтось став мене чатувати, але я так втомилася від постійної уваги, що дозволила собі трохи полежати в тиші.

Я вже давно чула, як б'ється моє серце. Пульс гуркотів у вухах, дратував, заважав. Усе через те, що я перенапружилася. Занадто довго я навіть не згадувала про дар до цього деценіуму, а за останні дні навпаки надто багато його використовувала. І тепер просто залишитися на самоті здавалося щастям. Але відпочинок не міг тягнутися довго, і потрібно було вставати, щось робити.

Я оглянула всі кути, але в кімнаті не було іншого виходу, крім замкнених дверей. Було брудне маленьке вікно, але вийти з нього можна було тільки вибивши. І толку? Довелося б стрибати на кам'яну підлогу з пристойної висоти. Переламаю собі ноги-руки точно. До того ж вікно виходило всередину складу.

Можливо, коли відчинять двері…

І двері справді відчинилися, але, на мій жаль, зайшов Захар. Він був одягнений вельми дивно для наорця, і дуже правильно, якщо збирався на прийом. Наприклад, на королівський прийом. Але не може ж такого бути, щоб його допустили? Інституція безпеки мала б від початку відсіювати всіх підозрілих гостей! А в Захара просто на обличчі написано, що він головоріз.