Розділ 41 

Сонячні промені наполегливо лізли в обличчя. Я поморщилася, абияк розплющила очі — вії злиплися, під повіками пекло, а в роті був огидний присмак. Шалено хотілося пити. Я спробувала зрозуміти, де перебуваю. Що це за кімната? Те, що не вдома, було і так ясно. На жаль, пам'ять була при мені і не дала мені обманутися, уявити, що все нормально.

Вердомме! Нічого нормального не було. Я не повернулася додому, я потрапила до рук тих, від кого колись тікала, ще й, можливо, зробила гірше і Гейсу, і собі.

Одним можна було втішитися, що не всі мої кроки були невірними. Лапку-то я врятувала, і тих жандармів та випадкових перехожих на площі — теж. Так, вони ніколи про це не дізнаються, але можна було додати одну добру справу до мого особистого списку.

Кімната колись була бібліотекою — довгі ряди похилених книжкових шаф, уже порожніх, трохи меблів, камін. І якщо в темряві ще можна було уявити, що будинок відносно недавно був житловим, то зараз у сонячних променях я бачила непривабливу правду. Ця будівля була надто занедбаною. Вікна забиті абияк, паркет здибився і розсипався подекуди на порох. Таких покинутих будинків немає в центральних частинах столиці. А що там на околиці…

Хотілося б уявити, що якийсь пильний сусід вгледить рух на ділянці, але, швидше за все, ні, мене не знайдуть. Зазвичай такі будинки швидко хтось займав і купував, столиця все ж таки. Або був інший варіант: будинок стояв уже не одне десятиліття порожнім, а отже, і вся вулиця не була жвавішою.

— О, диви, очі розплющила, головою ворушить, значить, не здохла, — розсміявся хтось поруч. Не Захар. Голос був грубіший і хрипкий. І пальці, що схопили мене за підборіддя, теж відрізнялися. Вже що, а руки Захара я встигла роздивитися.

Від незнайомця неприємно тхнуло немитим тілом і пилом. Він смикнув мене за комір куртки, піднімаючи моє тіло в сидяче положення. Перед очима все замиготіло, закрутилося, а руки й ноги закололо голками болю, занило десь у спині. Поки лежала, я не відчувала, наскільки мені погано.

— А я йду повз, дивлюся дівка лежить, — хмикнув чоловік. — Думаю, хлопці мені залишили... А ні, кажуть мені, що руками не чіпати. Але я ось про що думаю…

— Думати тобі не дозволялось, — обірвав невиразну промову Захар, який з'явився за спиною незнайомця. Чужі руки зникли миттєво, більше нічого не підтримувало моє тіло в сидячому положенні — і я завалилася на бік. Закашлялася, простогнала. Стримуватися вже не потрібно було, і так видно кожному, в якому я стані.

— Що таке, Данніке, ну не плач, дорогенька, — оманливо-пестливо вимовив він, коли ми залишилися на самоті. Він розплутав мені руки, посадив — і я безвольно відкинулася на спинку дивана. Звідкись з'явився кухоль із водою, смачнішої за яку я давно нічого не пробувала.

— Що ти робиш? — прохрипіла я, коли відчула в собі сили говорити. Захар стягнув з мене черевики і почав розминати м'язи моїх ніг. Це було дуже доречно, нехай водночас майже нестерпно боляче. М'язи кололо, за закритими повіками блимали червоні спалахи. Я могла б кричати, вимагати його зупинитися, висмикнути ноги, напевно, він би дійсно кинув своє заняття, але продовжувала терпіти. Нехай це допомога від Захара, нехай мені треба терпіти його дотики, але я повинна була її прийняти. Раніше прийду до тями — раніше з'явиться шанс виправити свою помилку і втекти.

— Ну от, бачиш, я вмію бути галантним, — хмикнув він, наостанок притиснувши пальці до моєї шиї. Дотик був важчим і чіпкішим, ніж належало при звичайній спробі розім'яти плечі. Але я навіть не пискнула. Нехай він думає, що виграв.

— І що далі? — поставила я закономірне питання.

— Далі? — почалася довга пауза, але я її заповнила — сяк-так обхопила долонями кухоль і, дивом не впустивши, піднесла його до губ. Навіть якщо у воді домішки, відмовити від неї я не могла. — А далі ти, як хороша дівчинка, сидиш тихо і чекаєш на мене. Я повертаюся, ти вдаєш радість, у відповідь отримуєш порцію любові й ласки…

— Завів би ти собі собаку, — скривилася я.

— Ти запізнилася з порадою, у мене їх цілий загін, — розсміявся Захар. — Цілий загін вірних, не таких як ти, готових піти на смерть за наказом…

— Ідіотів.

— Не без цього. Але вірність і розум рідко коли поєднуються, так?

Я не відповіла, зосередилася на воді. Можна було б запустити в голову Захару кухлем, так... Але він ухилиться.

— Так, ухилюся, — підморгнув він мені, я запитально підняла брови, мовляв, про що це він. — Ти так уважно дивилася на кухоль, що ця думка напрошується сама по собі. Непоганий снаряд, щоб запустити в мене. Але попереджаю, не вийде. Ні зі мною, ні з твоїми охоронцями. Вони, може, й не найрозумніші, але слухняні виконавці.

— І що на них чекає в разі невиконання наказу?

— Щось настільки цікаве, що вони краще самі вивернуться навиворіт, але не підведуть мене…

Захар усміхався, але очі його не виражали нічого. Так само і всередині його не було жодних емоцій. Він ніби помер і дивився на мене з дна глибокої-глибокої водойми мертвими очима. Це було огидно і дивно. Я все-таки сіпнулася і перевернула кухоль. Але нічого не вилилося — всередині майже не залишилося води.

— Ну добре, залишаю тебе у спокої до вечора. Сьогодні в мене занадто багато справ і приготувань.