Розділ 39

Я ніколи не могла назвати себе сильною, просто бувають моменти, коли не можна відступати. Життя в спокої, здавалося, позбавило мене диких звичок, і я мала б злякатися брутальності та можливих картин того, що Захар зі мною зробить. Але час навчив мене плануванню. Не все можна подолати одразу інтуітивно. Іноді варто було почекати.

Захар майже впав на мене, втиснув у продавлене старе ліжко. Заскрипіло розсохле дерево, завищали ніжки, ледь витримавши подвійну вагу.

— Ти мій особливий подарунок, — прошепотів він, торкаючись губами моєї скроні. — Мені було достатньо того, що я закінчу цю війну перемогою, а тепер ще й тебе отримаю. Приємний бонус.

— Ти справді думаєш, що королівська варта не в курсі того, що відбувається? — фиркнула я, але не надто самовпевнено, так, ніби сумнівалася.

— Кому ти зараз служиш, Данніке? Жандарми? Не знайшла кращого місця? — відверто знущаючись, зареготав Захар. Я не стала його переконувати, так буде безпечніше для Гейса. Йому вже точно не варто було торкатися того бруду, який тягнувся за мною, за моїм минулим.

— Чим погано працювати на владу? Ти ж працюєш! — знизала я плечима.

— Хочеш повернутися? — він зрозумів мої слова по-своєму і притиснув мене до ліжка сильніше, так що в грудях заболіло від бажання нормально вдихнути. — В якості кого, Данніке? Станеш моєю вірною тінню і вдень, і вночі, тоді, можливо, пан-власник тебе пробачить? Я займаю високу позицію. Тобі, звісно, доведеться народити кілька разів. Це обов'язок кожної магнери. Від мене. Хочеш від мене дітей, га?

Усе, про що я могла думати, що Лапка все ще живий і десь далеко від мене. Він не відчуває моєї відрази. А ще мені було трохи шкода, що Захар — не менталіст, тоді б йому довелося продиратися крізь пелену моїх емоцій. Мало не ґвалтувати самого себе. А ще після життя у спокої я тепер жаліла тих, хто залишився на моїй батьківщині.

І, мабуть, треба було б послухати далі, дізнатися більше про те, які плани були в Захара і подібних до нього. А для цього мені потрібно потерпіти... Але як же тут терпіти?!

Я різко потягнулася вперед і впилася зубами Захару в губу. Укусила, смикнула по-звірячому, не звертаючи уваги, що кров бризнула мені в рот і на щоки. У коротку мить між тим, як він закричав від болю і вирішив мене вдарити, я зібрала всі сили і штовхнула енергію від себе. Пахнуло жаром. Вогонь вийшов слабкий, але він обпалив Захару одяг, шкіру і волосся, змусив його схопитися, збити полум'я і зашипіти від болю дрібних опіків.

Я ж спробувала скотитися на підлогу. Тіло було млявим і не слухалося, але встати в мене майже вийшло... От тільки сильний стусан у бік відкинув мене до стіни. Щось хруснуло всередині, напевно, ребра, я застогнала, але відразу закусила губу, щоб не показувати, що мені боляче.

— Та як ти посміла?!

— А ти думав, що ти мені казку запропонував? — глухо розсміялася я.

— От сучка! Ти розумієш, що говориш і кому? — шипів він. — Мені пообіцяли статус, високий статус, найвищій, ти своїм крихітним розумом це уявляєш?! Та тобі заздрити будуть! Тому що я не знаю невдач!

— А як же та сама засідка?

— А про це ти будеш мовчати, Данніке, заради свого ж майбутнього. Тоді ніхто не вижив, крім мене, зрозуміла? — він навис наді мною. — А якщо ні, то вмирати ти будеш довго. Я вмію мститися.

— Отже, про це ніхто не знає? Не сказав, що я втекла?

— Яка різниця? — відмахнувся Захар. — Ця помилка нічого не означає. Головне, що бойовики із загону Мартена постаралися краще за Біште. Я бачив сліди побоїща, на тілах живого місця не залишилося.

У мене всередині все переверталося від злості й жалю до тих жертв, моє серце більше не було з каменю, і зрозуміти жах втрати коханого я могла як ніколи. Тому король і не одружиться. Занадто мало часу минуло. І чи вистачить взагалі всього доступного йому часу, щоб забути дорогу людину, щоб спробувати ще раз?

— Гаразд, — погодилася я. — Згодна нікому не говорити.

— А ти всерйоз думала, що я дозволю комусь сказати? — вискалився Захар.

— У вас усе одно нічого не вийде. Якщо не королівська варта, то Інституція безпеки тебе дістане!

— Яка ж ти наївна, — засміявся Захар, але наступної миті насторожився, ніби щось почув, перемінився в лиці і вийшов за двері, нічого не сказавши. Звякнув замок, я залишилася одна. Щось його стривожило. Якийсь попереджувальний артефакт спрацював? Чи я за стуком серця не почула якихось звуків?

Поки мого мучителя не було, я швидко озирнулася. Навколо мене напівпорожня кімната з одним вузьким вікном. Швидше за все, тут як слід постійно не жили, Захар просто кинув мене в найзручнішому для його цілей приміщенні. Меблі були старими, але навіть старий стілець став у пригоді, коли потрібно вибити вікно. Якщо в мене вийде його підняти, звісно. І залишалася справа за малим — встати.

«Давай-давай, Нікке!» — підбадьорювала я себе. Спочатку доповзти до вікна, потім вчепитися в підвіконня, підняти себе на коліна, які так недоречно занили, і спробувати намацати, як відчиняються стулки. Поступово мої пальці дісталися ручки, і я — на свій страх і ризик, а раптом обірветься — повисла на ній, смикнула себе вгору. У дерев'яній рамі хруснуло, але кріплення витримали, і я хитко встала на ноги. Уже краще. Ребра боліли, але не так щоб волали від болю.