Розділ 37

Я не пам'ятала, скільки часу зелфор мчав уперед: може, півгодини, а може, і набагато більше години. Машина підстрибувала на заметах, розсікала сніг, тряслася, але продовжувала бути слухняною, незважаючи на мої недосвідчені руки.

Але потім мені все-таки довелося зупинитися. Зелфор завмер посеред відкритого простору, найімовірніше, поля, у сніговій нічній каламуті. До міста все ще було далеко, хоча його вогні стали ближчими. Ліс залишився позаду. Навколо був лише тьмяний сніг, а над головою виблискували колючі зимові зірки.

Напруга, азарт і жах притупилися, схлинули. І тепер я почувалася інакше. У мене замерзли руки і вкрилася мурашками спина, надуло вітром потилицю, все-таки їхати без дверей — те ще задоволення. Захотілося закутатися в ковдру і лежати в теплі, такою сильною стала втома. Я повною мірою відчула, що втомилася остаточно і тілом, і розумом.

Потім з'явилося тремтіння, вже не від холоду. До мене нарешті дійшли всі ті думки, які я обмірковувала по колу, поки керувала зелфором. Я могла не вибратися живою. Я могла лягти там безіменним тілом серед палаючих зелфорів. Або, що теж не особливо приємно, залишитися із Захаром.

І якось так вийшло, що весь загін бойовиків поліг, суперники їхні теж залишилися позаду мене, а я... А я везла в невідоме місто, що стирчить на обрії, своїх заручників — жінку і двох дітей.

Вердомме, у салоні ж був ще Лапка! Я потягнулася здібностями до кота і виявила, що він спокійний і навіть задоволений. Це мене невимовно здивувало, все-таки він із підозрою ставився до будь-яких чужинців. Тому я сяк-так зішкребла себе з водійського місця і влізла в салон.

— Що це я таке бачу?! — обурилася я, і було чому. Кіт розвалився на сидінні, а хлопчик гладив його по спині й боках, і, здається, це повторювалося вже чимало часу. Залишалося тільки здивуватися й обуритися. Лапка удостоїв мене короткого погляду, який ніби говорив: не заважай мені отримувати задоволення.

— Ти ж мій кіт! — фиркнула я, але сил на суперечку не було. Я просто посунула кота і розвалилася на м'якому сидінні. Мене майже одразу почало хилити в сон. Цей зелфор був явно розрахований на довгі поїздки, сидіння виявилися дуже зручними. Точно краще за дерев'яні лавки в тих машинах, у яких мені доводилося їздити.

— Що ви збираєтеся з нами робити? — подала голос жінка. Вона буквально вирвала мене з дрімоти. Я позіхнула, невдоволено покосилася на неї, але на цьому й усе: подумаєш, питання поставила, це ж природно, турбуватися про подальшу долю. Щоб відчувати щось окрім байдужості та зручності від м'якого сидіння, мені потрібно було відпочити та поїсти.

— Хотіла б убити, кинула давно посеред лісу, — буркнула я у відповідь.

На врятованих було дивно дивитися, здається, я вперше розмовляла з фрейзелійкою. Нас-то не надто часто з табору не випускали, якщо не на завдання. А мої завдання тим більше не передбачали прогулянок в іншу країну. Ні, загалом фрейзельці не відрізнялися значуще зовнішністю від наорців, але все-таки і акцент був, і одяг злегка інший. Цікаво все ж!

Я сама суконь не носила, та й не було у мене їх, але бачила. Одяг на заручниці був простий, без яскравих вставок або золотого шиття, але теплий, тканина навіть на вигляд була теплою. Але загалом нічого незвичайного. Тільки в Наорі шили сукні з закритим коміром, а у цієї був напівкруглий виріз. А щоб захистити шию, фрейзелійка просто пов'язала теплу винного кольору хустку.

— Дякую, що не кинули у лісі, — з вдячністю промовила жінка.

Дивні слова, чесно кажучи, з огляду на те, що я нібито своїм заручникам була ворогом. Хоча ні, вбивати-то я їх не хотіла, тож не ворогом, але не другом. Я кивнула у відповідь на цю дивну подяку і стиснулася на сидінні сильніше, все ще було холодно. У салоні було, звісно, тепліше, ніж зовні, але куртка не хотіла ось так просто зберігати тепло і гріти мене.

— Візьміть плащ, — раптом простягнула мені одяг жінка. — Нам із дітьми і пледа вистачить, а вам плащ не завадить. Я не знаю, як вас звати...

— Не потрібно імен, — я зрозуміла, що вона хотіла познайомитися, але імен і справді не потрібно було. Навіщо знати зайве, я довезу їх до міста, і ми просто розійдемося своїми дорогами. Взяти в заручників можна було багато чого, у вухах у жінки я помітила сережки, але не залишати ж матір із дітьми взагалі без нічого. Ми з Лапкою якось викрутимося. Свобода вже сама по собі цінна річ. 

— Я хотіла знати ім'я нашої рятівниці.

— Я не рятівниця, нам просто по дорозі. І я так само легко могла вас убити... — мотнула я головою.

— Але ж не вбили!

— З вами діти, — видала я причину. Жінка насупилася і сказала вже тихіше:

— У вас є принципи? Ви не вбиваєте дітей?

— Я взагалі не вбиваю! Я не бойовик! — я рявкнула на цю ідіотку і відвернулася до стіни. Навіщо вона взагалі до мене лізла?!

Звісно, жінка знову почала шепотіти якісь вибачення. Я відчувала своїм даром, що вони справжні, і злилася на себе ще сильніше. Це природно, що вона подумала, що я бойовик, а що інше вона могла подумати? У мене і зброя була. Тому злитися на таке припущення було нерозумно. Але й не злитися я не могла. І слова до того ж рвалися назовні вперше за довгий час. Бо, от правда, кому мені було скаржитися в таборі? Хіба що коту.