Розділ 36 

Вечір у сніжному лісі назавжди залишився в моїй пам'яті. Він запам'ятався мені спалахами і гуркотом, вибухами, хвилями снігу і землі, невиразними криками і запахом горілої тканини і плоті. Бойовики не знали пощади, їх так тренували. Вони напали одразу ж, щойно зелфори в'їхали в зону ураження. Жахнули важкі самостріли, розкидаючи кристали з вибухівкою. Цілилися в середину кортежу, але зелфори несподівано вильнули, коли снаряди вже майже встромилися в бік одного з них. Хтось був готовий до нападу, мабуть серед пасажирів були магнери.

На всі боки летіли грудки снігу, земля і дерев'яні тріски. Я притиснула до грудей Лапку і звалилася в сніг, бо так чи інакше, а брати участь у побоїщі я не збиралася. Зате думки рушили в бік втечі: втекти, коли навколо плутанина, у мене мало вийти. От тільки чи витримаю я дорогу до міста? Як поясню свою появу?

Вердомме!

Але залишитися з Біште було гірше за рішення втекти. Що на мене чекало в цьому випадку? Ставлення до мене і моє становище не зміниться, залишиться тільки борг, який я комусь і навіщось віддаю. Власних бажань і прагнень у мене так і не буде. А коли війна закінчиться, згадають, що магнери цілком можуть передавати свій талант у спадок, не весь і не кожній дитині, але з великою часткою ймовірності. І тоді мене змусять народжувати.

Про таке я чула від старших магнер — тих, кому було більше сімнадцяти. Найімовірніше, мене змусять спати з кимось із бойовиків. Якщо Біште виживе, то це може бути саме він.

Я пересмикнула плечима від відрази. Небесна діво, вбережи! Ні, мені вкрай потрібно бігти, поки з'явилася можливість. Лапка, відчувши мою впевненість, перебрався на плечі і впився в куртку кігтями. Так мені зручніше буде пересуватися.

Я вискочила з-за каменя і швидко обвела поглядом бій. Один зелфор із майже вигорілою кабіною лежав на боці, другий врізався в дерево. Навколо чорно і димно. Миготіли магічні снаряди, верещали магвапени, розряджаючись енергетичними спалахами. Бойовики намагалися бити здалеку, а охорона прагнула скоротити відстань. Мені було складно розібратися, хто і з ким бився, через сніг, дим і темний майже однаковий одяг.

Серед тих, хто був у зелфорах, як я і думала, теж були магнери. Їх було менше, ніж бойовиків, може, один чи двоє, але діяли вони більш відчайдушно. І тепер відводили один із зелфорів, той, що постраждав найменше, убік, намагаючись повернутися на дорогу.

«От би причепитися до того зелфора!» — думка здалася мені дуже своєчасною. Я була невпевнена, чи змогла би вести ту машину, хоча нам і пояснювали, як водити, а от вчепитися в багажник або дах і проїхати хоч скількись — у мене був шанс.

А наступної миті вибухнув ще один зелфор, причому так сильно, що мене майже збило з ніг. У вухах задзвеніло. Їдко запахло гаром із легкою нудотною ноткою палаючої плоті, яка перебивала навіть запах холоду. Здається, разом із машиною горіли й люди. Ще кілька спалахів на віддалі, сяйво магічного снаряда — і чиясь кров плеснула по снігових заметах.

З диму раптово вискочив Біште — скоріше навіть вивалився, обірваний, скуйовджений, він притискав руку до закривавленого боку. Я заволала і спробувала сховатися, але він смикнув мене на себе і прогарчав в обличчя:

— Виконай свій обов'язок, сучко! — його божевільні очі і спотворене в люті обличчя потім довго ще переслідували мене в кошмарах.

Він штовхнув мене в бік зелфора — одного з тих двох, які постраждали найменше. У руки впихнув магвапен, чужий, слизький від крові. Мій палець одразу ж ліг на рукоятку. Здавалося, я могла вистрілити в Біште, але страх перед ним було не так просто подолати.

— Пішла, не виконаєш наказ — дістану ось цими руками і вдавлю! — заорав він, а сам метнувся назад у дим, продовжувати бій. Він відійшов не так і далеко, лише п'ять кроків, як його пробило снарядами. Грудна клітка ніби вибухнула. Біште жбурнуло на землю. І що далі було, я вже не бачила.

Я бігла, не відчуваючи ніг: і тому що Біште так сказав, і тому що саме до того зелфору я й хотіла потрапити. Шляху назад немає. Ось зараз, якщо я все правильно розрахую, якщо зможу зачепити чужі емоції, зможу змусити мені повірити, то моє життя зміниться!

— Мені — водій, тобі — пасажири! — я впала в замет, не помітила, як збоку з'явився Захар. Він збив мене з ніг. Його обличчя світилося захопленням, волосся й одяг обгоріли, але пальці барабанили по стегну й раз у раз торкалися рукояті ножа. Здавалося, він не міг вже дочекатися, так хотів вчепитися в чиєсь горло. — Ти хоч користуватися вмієш?

Він з усмішкою смикнув мене за зап'ястя, піднімаючи на ноги, і кивком вказав на магвапен.

— Я не особливо влучно стріляю, але, знаєш, у салоні зелфора і не потрібно влучності, — огризнулася я.

— Ходімо, полювання на королівську дівку почалося!

— На кого? — здивувалася я.

— Що, Біште тобі не сказав? Помер, а не сказав? Ловимо майже королеву! Чотири групи вирушили на її затримання. Щоправда, цей кортеж замалий, тож нам, найімовірніше, дістався двійник, — вишкірився він.

— Який двійник? — не зрозуміла я. Мені до сих пір ніхто не розповідав, для чого ми тут, та й бойовикам могли заборонити ділитися подробицями, але зараз уже було можна.

— Будеш гарною слухняною дівчинкою, усе тобі розповім. А поки завдання. Давай! Це вирішальний момент. І ми виграємо цю війну! Зрозуміла, так?! Підігнемо їх під себе! Візьмемо своє…