Розділ 35

Свідомість поверталася спалахами. Що сталося? Чи мені наснився черговий кошмар? Я була на даху, потім вибух, а далі, що було далі?..

— Люба моя, прокидайся... Жіночко моя, ненаглядна…

Я поморщилася, голос навряд чи був схожий на голос мого чоловіка. І Гейс ніколи не називав мене жіночкою, і ніколи в його словах не було стільки знущання. Це не Гейс. Але хто? Чому голос мені так знайомий? Згадувати не хочеться, але, здається, це доведеться зробити, бо дуже сильно болить голова.

— А ти нічого так, подорослішала, фігуриста стала, — сенс чоловічих слів мені дуже не сподобався. — Станеш моєю жінкою, га?

Чужа рука лягла мені на плече, стисла його. І це був край. Я сіпнулася, розплющила очі й подавилася повітрям від приголомшення. Пам'ять про те, що сталося, повернулася тієї ж миті.

— Захаре, руки свої прибрав, — прошипіла я. Чоловік у відповідь розсміявся. Руку не прибрав, сильніше стиснув пальці на плечі, залишивши яскраво червоні плями, які, найімовірніше, стануть жовтими синцями.

— Ранок, люба моя Данніке, — хмикнув мій нічний кошмар. Точніше, саме його я й сплутала з іншою, померлою людиною декілька днів тому біля будівлі Слідчої інституції. У всьому винен шрам на обличчі. Буває ж так: у двох неприємних, це ще м'яко кажучи, чоловіків такі схожі мітки. Сама доля вказувала, що з ними краще не зв'язуватися.

— Ти вижив, — скривилася я.

— Не твоїми стараннями, — його усмішка потьмяніла, але тільки на мить. — А ти, дивлюся, все така ж нахабна і холодна як змія. Не турбує, що в моїх силах пустити тобі кров?

— Хотів би, давно пустив, — я намагалася говорити рівно й байдуже. Так, ніби не було ніколи Ніколетти Ванделір, була завжди тільки Данніке — магнера, наорка, слуга. Ця Данніке не стала б хвилюватися, що буде з якимось міністром церемоній, коли його дружина не повернеться додому. Ця Данніке не пам'ятала, як поводяться пристойні мефрау, вона менше цінувала життя, чуже так точно, і була готова вчепитися в горло будь-кому без зайвих питань. І зараз мені була потрібна саме вона. Витягати її, як стару сукню, розгладжувати й терміново вдягати поверх Ніколетти.

— Совість тебе, як я бачу, не мучить, що кинула мене в тому лісі помирати, — кивнув Захар. 

Мені навіть не потрібно було згадувати, про що він говорив, перед очима тієї ж миті постала картина: засніжений нічний ліс, чорні плями кіптяви на деревах, покручені зелфори та дзвінка тиша.

Усе сталося дуже швидко, хоча чекати в засідці довелося чимало часу. Лапка тулився на моїх плечах, ховався в капюшоні куртки. Я сиділа віддалік, бо Біште одразу дав зрозуміти, що я — тягар, витратний матеріал, цінність моя, порівняно з нормальним бойовиком, майже нульова. Я не заперечувала, відучилася це робити. Та й навіщо витрачати час і сили на якісь заперечення, коли краще думати про те, як знайти для себе вигоду і причину прожити ще один день.

Війна добігала кінця — це відчували всі, хоча відомо мені насправді було не так і багато. Я не брала участі у військових діях, моя межа — довести караван із припасами від однієї точки до іншої. Але була впевнена, що тим, хто бився на передовій, було відомо ще менше. Вони не встигали дізнатися.

За ці роки, що я провела в таборі, було лише кілька змін. Фрейзельці, незважаючи на дії наорської армії, і не думали відступати. А магнери з табору стали розповідати, дуже скудно, але мені вдалося підслухати, про вилазки на територію сусідів. Вони вбивали зазначених згори людей. Або намагалися вбити. Не завжди операція була успішною. Іноді вбивця повинен був взагалі підірвати себе.

Самогубство заради чого? Заради країни, яка бачить у тобі тільки витратний матеріал? Заради перемоги, від якої тобі все одно нічого не дістанеться? Навіть звичайні люди ставилися до мене, як до меблів, до зручного пристрою. І з часом це ніяк не зміниться. Але куди мені бігти, якщо в першому ж населеному пункті мене знайде такий самий магнер-менталіст, як і я?

Підслухане ще раз переконало мене не висовуватися, не піднімати голови. Втратити ще й Лапку не хотілося. Може, не потрібно було прив'язуватися до кошеняти, але це сталося само собою. Руда грудка шерсті закрила собою величезну дірку в моєму житті.

Напруга наростала. Дедалі частіше не поверталися загони магнерів, табір поступово порожнів. Пішли чутки про наступ фрейзельців. Я прислухалася до емоцій навколо, тихо пробиралася коридорами, щоб дізнатися трохи більше. Хотілося жити, незважаючи ні на що. Хотілося зберегти і Лапку. Вдруге втратити те, що мені дорого, я не могла собі дозволити. Я здавалася собі диким звіром, завмерлим напоготові. І наказ пролунав.

Я ненавиділа Біште: він теж був усього лише слугою, але йому дали право карати неслухняних і винуватих, або просто бити, бо його слово вище за чиєсь ще. Не раз і не два влітало і мені, благо тоді поруч ще була Аттіка. Вона змогла звести найстрашніші рани і прискорити загоєння менших, так що шрамів майже не залишилося, так, розсип дрібних рисок на спині. Але її вбили, то мені варто було бути обережнішою.

Здавалося, Біште завжди посміхався, так дивовижно спотворив його обличчя довгий рваний шрам на лівій щоці. Насамперед, щойно з'явився цього разу, він ударив мене кулаком. Я знала, що він це зробить, могла ухилитися, але тоді Біште взявся б за ціпок... Тож я ледве відхилилася і дозволила кулаку побіжно зачепити вилицю.