Розділ 31

Ніч минула відносно спокійно. Точніше, ранок був спокійним, а заснути я намагалася довго. Спочатку роздумувала про те, що сталося. Чи варто тепер ризикувати і залишати будинок на самоті, ще й вночі? Хто б не зазіхав на мене, його наступна спроба може стати успішною!

Я точно не розуміла, у що вплутуюся. Здається, коли Гейс розповідав, що в них із королем усе під контролем, то він був злегка упереджений. На мить я навіть захвилювалася: а чи все гаразд із моїм чоловіком. За ідеєю букети, не враховуючи отруйного червоного, були від Гейса.

Але що як ні?..

Після таких думок не дивно, що я боялася заплющити очі: раптом насниться кошмар. У темряві спальні тіні раз у раз складалися в чоловічі силуети. А моя уява домальовувала риси, які мене жахали, обличчя давно померлих. Хоча щодо деяких із цих померлих… Я навіть трохи шкодувала, що не взяла участь у їхній смерті. І справа була зовсім не в моїй кровожерливості чи чомусь схожому.

Лапка як на зло мене ігнорував і вважав за краще спати під ліжком, а не на подушці поруч. Тож коли сон остаточно охопив мене, час уже наближався до світанку.

Утім, крапля блідості від втоми мені личила.

Сьогодні я вирішила не повертатися на роботу, зв'язалася з секретарем по діалеру і передала вказівки. Чудовий прилад, не уявляю, що б я без нього робила. Ганяла туди-сюди кур'єрів із записками? Або була б змушена все одно відвідувати школу?

А так, лише один дзвінок — і я вільна. Тепер залишалося знайти вбрання, яке підійшло б для церемонії прощання з померлим. Прийти до храму Небесної діви я звісно могла в будь-якій сукні або навіть штанях, але на похорон у Фрейзелії заведено вдягати вбрання певного кольору — білого, а волосся пов'язувати синьою хусткою.

Тепер блідий колір мого обличчя чудово поєднувався з матовою тканиною сукні, не ідеально білої, радше молочного кольору. Синя стрічка у волоссі замінила хустку. Я трохи покосилася на себе в дзеркало і кивнула, схвалюючи образ. Востаннє носила щось подібне, коли покидала зруйновану північ у пошуках кращого життя. Щоправда, поверх колись білої сукні тоді я натягнула коричневу вовняну кофту, холодно все ж таки, рання весна, а синьої хустини в тих краях було й не знайти.

Але зараз усе трохи інакше.

— Вирушаємо, ваша світлосте? — з поклоном зустрів мене в холі Октаф. Я вже була готова до поїздки, тож кивнула йому і не втрималася від підколки:

— А ви працюєте без вихідних, судячи з усього. Хіба вартові не повинні працювати позмінно?

— Ви маєте рацію, повинні, — погодився він і трохи нижчим шепотом продовжив. — Але зараз надзвичайна ситуація, а за такі завдання ще й платять більше. А я дуже ласий до грошей!

— Це основна причина? — тепер я запитувала серйозно. І отримала таку ж серйозну відповідь:

— Ні, ваша світлосте. Просто змиріться, що ще на чотири дні ми з вами нерозлучні.

— Як скажете, Октафе, як скажете, — пробурмотіла я і вийшла з дому, закінчивши розмову.

Мої думки крутилися навколо майбутньої зустрічі з родичами загиблого і зниклого водіїв. Хоча щодо другого я сумнівалася, в особовій справі того водія не було вказано ні дружини, ні дітей. Я готувалася до того, що доведеться висловлювати співчуття, можливо, зіткнутися з гнівом. Адже це мій чоловік став непрямою причиною чужої смерті. Він не винен, але люди могли думати різне. Іноді просто потрібно когось звинуватити.

Наприклад, мене теж можна звинуватити у смерті вартового, який доторкнувся до троянд. Він вдихнув отруту, що призначалася мені, і помер через мене, можна було вирішити і так.

— Я можу чимось допомогти родині вчорашньої жертви? — запитала я, коли Октаф уже взявся за важелі і спрямував зелфор по правій вулиці від будинку.

— Можете, якщо хочете, ваша світлосте, але їм уже призначено грошове утримання і висловлено співчуття. Похорон — сьогоднішній вечір. Шкода, я не можу відлучитися...

— Відлучіться, я не заперечую, — запропонувала я. — Все одно нікуди з дому не збираюся виходити.

— Дуже заманливо, але утримаюся, — хитнув головою Октаф. — Як засвідчив учорашній випадок, небезпека може чатувати і у вашому домі.

Я не стала його переконувати, сил не було, тим паче ми все більше заглиблювалися в мануфактурний район Солетти, а тут було на що подивитися. Спочатку змінювався запах, і я відчула легкий присмак реактивів на язиці, потім будинки ставали дедалі многолюднішими і довшими — не весь будинок, а кожен поверх займала сім'я, інколи й дві. Дороги стали ширшими і жвавішими, центром мчали зелфори і вервоєри, з боків тягнули вози коні, а між транспортом раз у раз миготіли людські фігурки — перетинати дорогу все-таки треба було. Іноді чувся скрип гальм і швидка емоційна мова.

Я вихоплювала поглядом яскраві вивіски, довгі труби над присадкуватими будівлями, вузькі житлові двори й торгові лотки, а то й цілі вервечки їх, біля кожного перехрестя. Якби я була одна, точно заблукала би. Але навіть якби так воно і було, майже будь-який перехожий без сумнівів вказав би мені на храм Небесної діви — насправді не найкрасивіша будівля і навіть не найвища.

У мануфактурному районі храм займав частину будівлі торгового дому. Храмовники не потребували пожертвувань, хоча і приймали те, що залишали добровільно. Споконвіку, і не тільки у Фрейзелії, повелося, що вони мали дозвіл торгували, крім того, що йшли в народ зі словами заспокоєння і добра. Тож нікого не дивувало, що після зборів і молитов храмовники поверталися до більш прозаїчних справ — рахували прибутки в цьому деценіумі і приймали товар на складах. І ні, жодного особливого ставлення чи пільг щодо їхньої торговельної діяльності не було, і обкладалися храмовники податками так само, як і звичайні люди.