Розділ 30

Я поверталася додому в дивному стані. З одного боку, до рук мені нарешті потрапили виписки з особових справ водіїв. Якщо Октаф і був незадоволений тим, що я попросила їх собі, то не показував мені це. Утім, бігти кудись цієї ночі я взагалі не збиралася.

По-перше, я до пуття не прийшла до тями після минулої безсонної ночі, кілька годин відпочинку враховувати було марно. Можливо, саме втома і мала кількість сну були винні в моїй непритомності і в тому, що мої здібності раз у раз виходили з-під контролю.

По-друге, зазначені назви вулиць мені ні про що не казали, навіть, не натякали, ці квартали міста я знала тільки з чуток. Звісно, і в нетрях можна було зустріти графа, але здебільшого моє життя, як і життя інших, відбувалося в одному якомусь колі — дім, робота і розваги, які можна отримати, не надто віддаляючись від дому. Наприклад, прогулятися набережною.

Тож так все і було, деякі райони столиці я не бачила навіть із вікна зелфора. Так само як і мої учениці, і їхні батьки.

Не могла я сказати, що у Фрейзелії настільки сильне розшарування в суспільстві, але все-таки воно було.

Звісно не таке явне, як у Наорі, де ніколи слузі не позбутися мітки приналежності комусь. Можна було заробити гроші, так, але так само легко можна було і втратити їх, просто тому що пан-власник програвся на скачках. Зі статусом слуги твоє ніколи не буде повністю твоїм. І навіть слуги дуже впливових і багатих власників не могли мати більше за належне, не могли купувати нерухомість або самостійно керувати якоюсь справою, бо статус вирішує все.

Також суспільство тут не було таким дивним, зміненим, як у Ліхтайні, де винахідник тих самих повітряних фізичних вправ, що я викладала у школі, мав серед поціновувачів своєї роботи осіб королівської крові, отримав у подарунок родовий маєток в одному з курортних міст Ліхтайну і був запрошений місцевим графом на світський прийом як почесний гість. А спадкоємцям збанкрутілого барона доводилося працювати не покладаючи рук у столичній ресторації подавальниками. Про всі ці плітки ми всім шкільним колективом без винятку, і двірник також був присутній, читали щоранку на сторінках кранци в розділі «закордонні новини».

Фрейзелія була неоднорідною країною. У маленьких містечках — тих, що поруч із Наором, мало хто з шляхетних зміг зберегти свої статки. Досі майже жебраками були всі — від колись вельможного маркіза до останнього чоботаря. І не сказати, кому простіше. Чоботар підхопив верстак, закинув його на спину і переїхав туди, де більше чобіт і туфель, а маркіз мав триматися за шматок холодного майже нежилого каменю — родовий маєток — і голодувати.

Ближче до столиці ситуація змінювалася, все-таки тутешніх земель меншою мірою торкнулася війна. Утім, шляхетні родини все одно не могли відвернутися від того, що відбувалося на кордоні, накопичувати гроші й розважатися у військовий час вважалося неприйнятним, а потім зміни не настали швидко, навіть медицина до сих пір була більш орієнтованою на травми, що характерні для боїв. Бо у військових діях брали участь усі верстви населення, навіть королівська сім'я. І син маркіза, і син чоботаря могли опинитися в одному медичному наметі.

У рідному місті Гейса ситуація була ще трохи кращою: захід потопав у мануфактурах, південні області всі до останнього клаптика землі були відведені під сільське господарство. Батько нинішнього короля справді потурбувався, щоб Фрейзелія не голодувала, доки немає змін на кордоні, поки продовжується конфлікт. Не сказати, що всі закони й усім здавалися потрібними й справедливими, але загалом вони були необхідні. Коли ми з Гейсом розбирали вечорами майбутню шкільну програму, мені довелося занурюватися в економіку і власне в історію. Це були нелегкі рішення і часи. Тож я не могла сказати з цілковитою впевненістю, що в тій ситуації, що була, змогла б впоратися краще, ніж впоралися тоді.

У столиці, відображаючи внутрішню розрізнену суть фрейзелійського суспільства, було безліч кварталів: від просторих парків біля площі Єднання до мануфактурного берега на півдні міста — там, де Семуа перетинали два вантажні мости. І скрізь можна було вгледіти і вельми скромні споруди, і маєтки з вензелями — наслідок того, що місто розширювалося і забудовувалося більш щільно з роками.

У цій ситуації я могла покластися тільки на мапу, яку бачила не раз у кабінеті Гейса, і на знання Октафа — якщо він, звісно, знав, куди мене везти завтра.

— Ваша світлосте, ласкаво просимо додому.

Я кивнула економці, вона скоріш за все побачила, як мій зелфор під'їхав, і поспішила мені назустріч. На повноцінну розмову не було сил, у голові неприємно дзвеніло, і я раз у раз вихоплювала уривки чужих емоцій. Швидше б дістатися до браслета і надіти його!

— Подарунок від його світлості вже чекає на вас, — почула я сказане мені в спину. На серці стало трохи легше: попри всі інтриги, чоловік пам'ятав про мене!

Хоча приємне відчуття тепла в грудях не змінило того, що голова все одно боліла.

Коробка на столі у вітальні натякала, що в ній ще одні квіти. Цікаво, а до цих яка записка?

Я розгорнула стрічки — з-під столу виповз манеер Лапка й одразу ж вчепився зубами в їхні шурхотливі кінці — і зняла кришку. І здивовано відклала її вбік.

Червоні троянди. Ні, навіть не червоні, а насичено бордові. Квіти пристрасті. Темного, ніби запечена кров, кольору.