Розділ 27

В школі нічого не змінилося за цей час: папери, учениці, які поспішають на заняття, вчитель історії, що схилився з ввічливим привітанням. Я кивнула у відповідь і вже збиралася піти до свого кабінету, але вартовий гукнув мене.

— Ваша світлосте, який ваш розклад на сьогодні? Мені потрібно знати його, щоб виконати свою роботу якомога якісніше, — усміхнувся чоловік. — Це завдання його величності, ви ж розумієте?

Я вперше пошкодувала, що не запитала в вартового його імені, тоді б моя відповідь була кумеднішою. Можна було сказати «Вінценте, дорогенький» або «Крістоффел, душко моя» і поплескати по плечу, скорчив турботливий вираз обличчя. Але, на жаль, він залишився безіменним, тож довелося імпровізувати.

— Намагаєтеся мене лякати наслідками? Так, його величність висловить мені своє невдоволення. Але ви в будь-якому разі матимете блідий вигляд: підвели самого короля, не вгледівши за дружиною міністра церемоній.

— Ваша світлосте! — усмішка миттєво зникла з його обличчя.

Утім, вартовому пощастило, я справді не збиралася поки що втікати від нагляду. Усе просто: мені було страшно. Я ледь могла приховати тремтіння, із зусиллям розсовувала губи в усмішці й уважно стежила, щоб мій голос не збивався. Хоча зрідка істеричні інтонації прослизали, як би я їх не стримувала.

— Розслабтеся, ем... манеере вартовий, — ось тут би його ім'я точно не завадило.

— Октаф, ваша світлосте, — підказав він. Я подумки похитала головою: що ж, краще, ніж я очікувала. У манері фрейзельців було давати дітям довгі, хитромудрі або, і того гірше, подвійні імена, ось тільки Гейсу пощастило.

— Розслабтеся, Октафе, — страх позбавляв мене сил, тож дражнити вартового було вже не так весело. — До обіду в мене заняття, після обід і зустріч із викладацьким складом. До цього часу можете бути вільним, я нікуди не подінуся за межі цієї будівлі, навіть у двір не вийду, надто багато роботи…

— А після зустрічі?

— А після зустрічі ми з вами проїдемося в бік королівського палацу. Я б хотіла побувати на місці роботи Гейса.

— Це не зовсім розумно, — насупився королівський вартовий Октаф. — До того ж у мене наказ…

— А в мене водій мого чоловіка, який помер, і його сім'я, — перебила я його. — Ризикувати собою я не ризикуватиму, лише переговорю з іншими співробітниками, дізнаюся адресу сім'ї загиблого і відвідаю їх. Я щиро хочу їм допомогти, бо вони постраждали і мають право на компенсацію.

— Це небезпечно. І Рахункова інституція випише їм допомогу…

— Нехай виписують. Але мені важливо знати, що ці люди не проклинатимуть мене і Гейса, не вважатимуть мене просто багатою шляхетною мерзотницею, яка навіть не потурбувалася про те, щоб побачити близьких загиблого, — мій голос здригнувся, не від почуттів, а від паніки, якої я так і не позбулася. Але мабуть, ця ненавмисна зміна в тоні вплинула на вартового, він почув щось своє:

— Гаразд, ваша світлосте. Хай буде палац, я згоден.

На цій фразі я вирішила вважати нашу розмову закінченою і поспішила коридором. Усе-таки заняття майже почалися. Добре, що у свій клас я могла прийти із затримкою: учениці якраз переодягалися в костюми для фізичних занять. А мені потрібно було заспокоїтися, у такому стані йти до дітей — не найкраще рішення. Мої учениці знали мене не перший рік, а молоді мефрау часом чутливіші до зміни настрою іншої людини, ніж магнер-менталіст. Вони одразу ж зрозуміють, що зі мною щось не так, і не дадуть спокою зі своїми питаннями.

І мені пощастило, що сьогодні за розкладом заняття з акробатики.

— Мефрау Ванделір, це жах! Ні-ні, жах-жах! — уже за півгодини стогнали учениці. І здавалося б, нічого жахливого я їм не запропонувала. Усього лише розтяжка, щоб розігріти м'язи, усього лише розминка з випадами, усього лише стрибки через гімнастичний брус на чотирьох ніжках.

— Мефрау Ванделір, це неможливо, — Олівія якраз невдало підстрибнула і сіла зверху на брус, вигляд у неї був до неможливого роздратований. Та й інші дівчата не вирізнялися задоволеними обличчями. Хіба що Ельке — найстрибучіша з класу — перелетіла через брус, навіть толком не відштовхнувшись від нього руками.

— Мефару Ванделір, ну навіщо?.. — простогнала Рінель, уроджена баронеса Кріун. Їй вторили кивками й гучним шепотом.

— Мої дорогі мефрау, — хмикнула я, допомагаючи злізти Олівії. — Ви всі чекаєте на черговий королівський прийом, щоб виблискувати у новеньких сукнях посеред танцювальної зали. Я бачу це по ваших обличчях. Але невже вам так подобається задихатися від швидкого темпу танцю? Або скаржитися на біль в ногах уже після третього туру? Або випадково штовхати сусідню пару, невдало підстрибнувши?..

На цих словах я відійшла вбік, стала в стійку одного з популярних у цьому сезоні танців — доречі вельми швидкого, у цьому я не погрішила проти істини — і зірвалася з місця. Без партнера було складно, але він мені зараз і не потрібен був. Лише спроба показати, що можна танцювати, не напружуючись, коли твоє тіло звикло до подібних навантажень. І всі стрибки, повороти і навіть необхідність відхилятися або тримати спину, теж не становитимуть труднощів.

— І щоб вирішити всі непорозуміння остаточно, щоб ви не подумали, що я вас у чомусь обманюю... — я плавно вийшла з чергової фігури, взяла розбіг і легко перестрибнула через брус. Приземлилася на мати ногами і ледь утрималася, щоб не зробити перекид уперед. На виході з перекиду належало зробити стійку на руках і пройти колесом кімнатою. А далі…