Розділ 25

Біля воріт стояло чотири зелфора і два більш містких вервоєра, з нутра яких вже вистрибували червоні мундири. Моє серце здригнулося, я проковтнула слину, що стала миттєво в'язкою, і постаралася притиснутися щосили до паркану, прикрившись котом. Лапка теж завмер, відчувши мій страх.

Вердомме! Минуло стільки років, а нічого не змінилося. Тримати себе в руках стало простіше, ноги-руки вже не трясуться, але ступор я все ще ніяк не могла подолати. Варто було побачити ті червоні мундири, як…

— Куди сунувся під ноги?! — до мене напереріз метнувся жандарм і схопив мене за плече, потягнув на себе. Лапка злетів і зашипів у відповідь. Жандарм охнув, відсмикнув руку і майже беззвучно вилаявся. Я покосилася на непрошеного помічника і слухняно пересунулася ближче до жандарма. Нема чого було стояти на видноті й на шляху.

Магнери-бойовики рушили через ворота, щойно було віддано наказ. На ходу вони розбивалися на групи, і стало видно, що їхні дії давно узгоджені — частина кинулася перевіряти периметр, частина зникла в глибинах будівлі.

— А чого з котом? — шепнув мені на вухо жандарм, він витягнувся в струну поруч, прикриваючи мене плечем. Повз йшли манери та мефрау у звичайному одязі, можливо, магнери, а може, хтось із працівників Інституції безпеки.

— Так наказали ж, щоб чисто було. Мовляв, перевірка, — хрипло відповіла я, намагаючись виглядати недалеким і нудним новачком.

— Новенький, чи що? З останнього набору? Хотів вислужитися? — хмикнув жандарм. — Тільки не перевірка по нас шваркнула. Тепер усіх на вуха піднімуть. Як допустили?! Ще й премію знімуть. Хоча яка в тебе премія, якщо перший деценіум працюєш...

— А як тут що було?.. — я не змогла втримати цікавість і не запитати, який же вигляд мало все з боку воріт. Та й поки я вибиралася з будівлі, щось ще могло статися.

— Та тут чого тільки не було! Не інакше як магнер вломився до нас, ще й у кабінет найголовнішого! Та тільки в нас тут теж є чим потрясти і що показати! — скорчив зарозумілий вираз обличчя жандарм. — То він щойно на балкончик ступив, за двері взявся і ручку повернув, як одразу тривожний сигнал загорівся в кабінеті чергового. На всіх балконах же воно є...

— А-а-а-а, он воно чого волало, значить, — протягнула я нудним тоном. А всередині все так і обмерло від жаху. Це ж я могла так само по-ідіотськи попастися, коли б шла назад! От до чого зараз дійшли технології! Я й не знала, що вже існували такі сигнальні пристрої... Ні про що таке в кранцях не пишуть, звісно. У принципі можна було навіть статую не кидати нікуди, хоча, тут не посперечатися, непроханого гостя вона явно здивувала, змусила застосувати свою силу. А так у підсумку і вартові прилетіли у всеозброєнні, ще й дізналися заздалегідь, що злочинець — магнер. Суцільна вигода.

— А то! А як там виблискувало-о... — хитаючи головою, поділився жандарм. — Нам звідси видно тільки краєчок, але навіть і краєчка вистачило. Вартові, хто під вікнами, гнали магію, щоб ніхто зайвий не вибрався, а хтось всередину одразу промчав.

— А чого тут взагалі вартові роблять?

— Та в нас і своїх магнерів вистачає. Не так щоб багато, гроші-то слідчим менші платять, але все ж... вартові-то надійніші будуть. Групками по всьому місту чергують. Охороняють.

— Так от просто і охороняють? — фиркнула я. Ясна річ, що король не просто так розставив свої сіті.

— А чого б і ні? Здібності їм для чогось були дані, то нехай і користуються, жителів бережуть. Ми-то допоможемо, але...

Усе мені було зрозуміло. У принципі правильний підхід — кинути вперед тих, хто вже точно може себе захистити. Так, це стандартна буденна думка: ті, у кого більше сили, повинні мати більше відповідальності. От тільки боляче від того, що ти всім і кожному винен, тому що просто примудрився народитися злегка не таким. Але ж не кожен магнер здатний протистояти будь-якій небезпеці і справді творити чудеса. Більшість обходяться одним якимось талантом невеликої сили, або кількома талантами зовсім слабкими. Це як замість того, щоб створити згусток вогню і перемогти ворога, магнер отримував крихітний вогник, яким хіба що сміття спалювати. Звісно, до лав вартових набирали найсильніших і найвитриваліших бойовиків, так само як і в лікарі йшли магнери з особливими талантами. Але в підсумку зовсім слабкі магнери опинялися в непростому становищі: і сили, якщо вже казати правду, немає ніякої, а все одно всім винен.

Але, звісно, нічого подібного я жандармові не сказала, лише притиснула сильніше Лапку до грудей.

Розмова наша теж припинилася. З новоприбулого зелфора виходили останні відвідувачі. З першого погляду було видно, що дуже важливі персони. Чоловік, що йшов попереду, здався мені знайомим. Найімовірніше, бачила його на прийомі? Чи, може, він був серед батьків моїх учениць? За віком цілком підходив: майже повністю сиве волосся і злегка округлена, колись підтягнута фігура.

Якщо він прибув сюди, значить, мав причетність до установ правопорядку — до слідчих або безпековиків. Імовірно, до других, адже навіть полковник Аллеблас, який з'явився лише через хвилину, носив форму. А прибулий з чомусь знайомою мені поставою — ні.

Мені зустрічатися з полковником було не можна, і я зробила кілька кроків назад, навпаки ховаючи кота. Зараз я взагалі не повинна виділятися. Крок за кроком я уткнулася спиною у стіну вартівні і пірнула всередину. На мене, звісно ж, з подивом витріщилися інші жандарми. Нехай і була тривога, але залишати пост ніхто не кинувся. Мабуть, були свої правила.