Розділ 22

Кроки наближалися, дуже скоро невідомий жандарм заверне за ріг і побачить мене. То що робити?

Сховатися в кабінеті? Немає сенсу, навіть якщо мені це вдасться, то доведеться сидіти довго. Навряд чи черговий жандарм бігає по управлінню, швидше за все, він взагалі може лягти спати в кабінеті. Можна було, звичайно, сховатися в кабінеті і зробити так, щоб його господар довго не міг прокинутися. От тільки була немаленька ймовірність, що жандарм комусь знадобиться, і тоді на мене не чекає нічого хорошого. А я щиро хотіла пробратися непоміченою і так само піти, не заподіявши нікому шкоди.

Лапка кинувся геть коридором. У його кінці тінь була густішою, і по ідеї можна було сховатися. Але чи встигну я? Мої чоботи ступали м'яко, але звук все одно був, а якщо бігти, то стане ще голоснішим! Міркувати було ніколи. Я кинулася за котом, але вже за кілька кроків зрозуміла, що підошва чобіт жахливо ковзає. Здається, дерев'яну підлогу натерли чимось або й зовсім перестелили. Був ремонт?

Вердомме! Хіба це важливо?! А вже наступної миті я вирішила застосувати несподівану перешкоду на благо: спершу бігла, а потім м'яко впала на бік, і мене простягнуло паркетом уперед — у тінь. Я розпласталася по підлозі так, щоб узагалі не було видно нічого світлого — мого обличчя чи волосся. Кіт теж втиснувся в тінь десь у кутку.

До ладу, мені було б краще доповзти до широкої діжки з рослиною, яка несподівано знайшлася посеред коридору. Все-таки ремонт був, і хтось будівлю облагородив, бо раніше перший поверх був більш пошарпаний, і ніяких рослин тут не стояло. Але жандарм уже вийшов з-за рогу, і мені довелося опустити обличчя до підлоги, прикрити долонями в рукавичках і підглядати через тонку щілину в пальцях.

— Я вб'ю цього прибиральника! — почула я і оніміла. Напевно, я не повністю витрусила одяг, а може, щось налипло на чоботи, коли я бігла.

Жандарм побачив бруд на підлозі, нахилився, придивився до решти коридору і до своїх чобіт. А я відчувала, як завмирає моє серце. Зараз жандарм зрозуміє, що хтось проник у будівлю, і підніме тривогу.

Якщо, звісно, хтось не відволіче його...

Я прикрила очі й зосередилася. Манеер Лапка майже одразу відгукнувся на мій поклик і підповз до мене ближче. Тепер залишалося вмовити кота. Ні, не відвести жандарма геть, а залишити мене одну. У принципі я знала, де сходи в будівлі, і сама могла пройти далі й без кота. Хоча з ним, звісно, безпечніше.

«Знайди, як зможеш», — спробувала передати я коту свої думки. І не одразу, але відчула його згоду. А за мить манеер Лапка заволав і спритно проскакав коридором, намагаючись вислизнути від рук жандарма й одночасно наскакуючи на нього.

— Тільки блохастих мені тут не вистачало! — простогнав жандарм. — Що це за ніч така? Перевірка зранку! Підлоги брудні, коти в коридорах! Ельє! Ельє, мені потрібен прибиральник! І спіймайте кота, поки він ще кудись не сховався і не напаскудив.

Чоловік метнувся назад, туди, звідки прийшов, і продовжив кричати. Потім почулися чиїсь крики у відповідь, але я не стала прислухатися. Я підхопилася на ноги, зайшла за кущ у діжці й ретельно витрусила куртку, штани й чоботи, щоб думали, що кіт тут десь лежав. Відходила з цього місця обережно, намагаючись замести сліди. Нехай мої чоботи без особливих міток на підошві, але сліди людини там, де бачили тільки кота, виглядатимуть підозріло.

Я пробиралася коридорами дуже обережно. Кілька разів натикалася на світло в кімнатах і чула розмови, через що доводилося розвертатися і йти в черговий відвороток коридору. Але сходи я зрештою знайшла. Одні зі службових бічних, судячи з того, наскільки вони були вузькими. П'ятачок біля них був освітлений, але тільки на першому поверсі, далі вистачало світла з високих довгих вікон.

Мені потрібен був третій поверх, але потрапити туди виявилося не так і легко. На перші два поверхи, якщо я правильно пам'ятала, пропускали відвідувачів, а от далі неможливо було пройти просто так. Потрібен або пропуск, або здатність зламати замки на дверях. Прохід у потрібний мені коридор був перекритий витонченими дверима зі вставкою різнокольорового скла. Але їхня зовнішня декоративність не виключала надійності. Скло було товстим, так просто не розбити, а самі двері потужними. Залишалося впливати на замок.

Із внутрішньої кишені я дістала важкий набір відмичок. Кілька разів я поривалася його викинути, надто вже підозріла річ, але рука не піднялася. Користувалася я ним абияк, але навичку в мене вбили, тож і зараз мало спрацювати. Спочатку довелося заміряти кілька параметрів. Замок виявився не таким вже і складним з точки зору механіки, але додатковий магічний захист усе псував. Я увігнала у ледь помітні місця скріплення клеми та визначила рівень напруги в магбатах. Дані були не зовсім точними, але мені головне було дізнатися діапазон, щоб не підірвати до харсу і двері, і півкоридору. Потім слід було зайнятися механізмом замка. Я вставила відмички, одну довелося тримати зубами, а вільну руку приклала до вже встановлених клем.

Ну, Небесна діво, допоможи!

Спроб можна було зробити скільки завгодно, поки мене не знайшли. Але хотілося, щоб вийшло все з першої. Інакше я з кожним разом нервуватиму дедалі більше і робитиму більше помилок.

Клеми зашипіли, плавлячись, механізм замка піддався, пролунало приглушене «пф-ф-ф», і в прочинені двері просочився їдкий запах паленого. Я втомлено сіла на підлогу і видихнула. Відмичка в зубах неприємно кололася залишковою енергією, ще й так, що язик уже онімів. Щоправда, виявила я це не одразу, спочатку довелося затирати замок від окалини, а потім створювати видимість працюючих магбатів — якщо згорілі добре нагріти, то вони ще певний час світитимуться. От тільки користі, крім світіння, від них ніякої.