Розділ 19

Манеер Лапка з апетитом жував м'ясо, не відволікаючись на мої дії, інколи вуркотав із задоволення, інколи галасливо чавкав. Я дивилася на кота майже з розчуленням, згадуючи той час, коли ми з ним їли мало не з однієї тарілки. Запропонувати йому щось, крім своєї їжі, було мені не по кишені. Лапка не заперечував, він завжди добре мене розумів, особливо коли я пояснювала простими категоріями. Відсутність грошей і можливості їх дістати перетворювалося на «не можу здобути». Не можна полювати чи красти — «чужі місця, небезпека». Тоді кіт діяв обережніше.

Коли я вперше взяла його до своїх рук, тоді він був ще маленькою грудкою рудо-червоного хутра, то й не думала, що прив'язка буде такою. Мене вчили, що тварина має бути інструментом, який дасть мені змогу використати всі грані мого таланту. Якщо я не здатна на більше в ментальній магії, то хоча б кіт мене доповнить. Так ми станемо кориснішими.

Вони помилилися.

Лапка ніколи не був для мене інструментом. Він став моїм другом і напарником. І щоб зберегти цей зв'язок, нам якийсь час довелося дуже-дуже старатися, рвати жили і працювати до знемоги. Просто я вже знала у той час, що поки ти найкращий, до тебе не прискіпуються, на твої дії чи слова закривають очі. Наприклад, не бачать, що я ділила свою вечерю з котом.

— Мау? Ма-а? — підняв голову від миски Лапка і втупився на мене круглими очами.

— Ти їж, не відволікайся, — поспішила я його заспокоїти. Коли я знімала браслет, кіт сприймав мої переживання занадто яскраво. Вмілий направляючий має контролювати свої емоції або триматися від тварини далі в момент сильних переживань. Бо тварині буде дуже неприємно. Але це мене завжди подібне турбувало, були й ті, кому було плювати, що відчував прив'язана до магнера істота.

Але браслет я не одягла назад. Потрібно було звикнути, згадати те, від чого я навмисно відгородилася.

Востаннє я свідомо знімала браслет трохи більше, ніж три роки тому, з причини, якою я не пишаюся.

Гейс був чудовим і уважним, і залицявся до мене так... правильно, інакше й не сказати, що я водночас не могла ні впоратися зі зростаючою симпатією, ні придушити підозрілість. Простіше було запідозрити симпатичну мені людину в обмані, ніж прийняти той факт, що я справді закохалася.

Усе відбувалося так раптово. Я пам'ятала своє сум'яття, бажання побачити Гейса, бажання, щоб він дивився тільки на мене, щоб у його очах було захоплення. І все ж після першого поцілунку в салоні зелфора, коли ми мокрі й розпалені прощалися біля моїх дверей, я злякалася.

Адже це не просто так? Це щось більше, ніж буває зазвичай? Щось серйозне?

Я ніколи не напрошувалася на компліменти, але іноді вони були, так само, як і побачення. Але до тих молодих манеерів я не відчувала нічого. Зустрілися, поговорили ні про що і розійшлися. Дехто з них поривався прикластися губами до моєї руки, комусь я навіть це дозволила. Але жоден поцілунок я не відчувала так, як це було з Гейсом. Жоден не викликав і частини того тремтіння, хвилювання і спраги, які викликали дотики Гейса.

Здається, тоді я проридала всю ніч. Кілька разів зривалася з думок про поцілунок до думок про втечу. Мине рік чи, може, більше, і дотики цього чоловіка забудуться. От тільки чого мені більше хотілося: забути чи не забувати?

Лапка як міг утішав мене: утикався носом, торохтів як старовинний зелфор і грів мені ноги. А я крутила браслет на зап'ясті і намагалася прийняти рішення: злякатися і втекти чи залишитися? Або перевірити, яким буває Гейс, коли він не зі мною?

Такі думки не робили мені честі, і я щиро сподівалася, що про це нікому й ніколи не стане відомо. Але якщо я не вірила своїм очам і почуттям своїм не вірила, то що казати про іншу людину?

Що якщо я покохала зовсім іншого чоловіка, що якщо він тільки здається ніби створеним для мене? Я відчувала відразу до себе, майже ненависть за такі думки, але інакше не могла. Мені потрібні були докази, а не просто не засновані ні на чому матеріальному почуття. І я стягнула з руки браслет, обіцяючи собі, що цей раз буде останнім, і попросила манеера Лапку допомогти. Адже кіт — не інструмент, він для мене від початку був і залишається другом.

Можливо, саме зараз мені варто було спокійно чекати, довіритися охороні й королю. Але якщо вони не впораються, що тоді буде? Чи не краще підстрахуватися?

— Допоможеш? — запитала я, погладив по спині кота. І на власний подив відчула його ліниву зацікавленість і готовність. Адже кожна наша пригода здавалася йому радше кумедною, нехай часом і небезпечною. А ще я добре платила за його згоду — смачним свіжим м'ясом і ласкавим словом.

— Дякую, мій хороший, — я жартома потягнула його за шкуру на холці. Лапка фиркнув, відірвався від миски і почав із задоволенням облизуватися.

— Тоді я все підготую, — попередила я кота і потягнулася до тумбочки біля ліжка, щоб викликати прислугу. Але не встигла я натиснути на кнопку сигналу, як у двері негучно постукали.

— Що сталося? — голосно поцікавилася я, не запрошуючи увійти. Бачити зараз нікого не хотілося, а через двері було чудово чути. Але про всяк випадок я запахнула халат, раптом усе ж таки щось термінове. Після ванни я так і не переодяглася в домашню сукню, хоча її спеціально для мене вивісили на найвиднішому місці в гардеробній.