Розділ 17

Я якийсь час ще блукала біля самої стіни корпусу і шукала залишки вибухового пристрою. Трохи безцільне проведення часу, але зовні робити було більше нічого. Повз мене вже не раз пробігала Вітта, помахуючи вухами і зустрічаючи мене щоразу радісним скигленням. Собаці щастило більше, ніж мені, вже два рази він починав щось розкопувати, але підходити і дивитися я не наважувалася. Бо вже і так магнер, що спрямовував тварину, поглядав у мій бік із підозрою. Щоправда, поки що підмогу не викликав, мабуть, ставлення Вітти давало мені кредит довіри.

Вкотре ледь не послизнувшись на камінні, я вилаялася. Усе-таки туфлі навіть на низьких підборах не зовсім те взуття, яке підходило для такої прогулянки.

Я витрачала час, якого не так і багато насправді. Треба вже повертатися додому... Але повернення означало, що мені доведеться прийняти важливе для мене рішення. І Гейса як на зло вдома не було, щоб однією своєю присутністю він мене зупинив, знову зробив мій світ безпечним, а життя радісним.

Ну і звісно я вже скучила за чоловіком.

Здавалося б, тільки бачилися, а я вже сумую без нього. Чужа воля викреслила з мого життя дуже важливу його частину. І навіть король не дасть мені гарантій, що невдовзі все повернеться на свої місця — буде прогулянка набережною, яблучний сік у паперових склянках і кисло-солодкі поцілунки крадькома, під вербами, щоб не порушувати громадський порядок.

Невпевненість у завтрашньому дні мучила мене, не давала зосередитися. Таке лікувалося тільки одним способом — інформацією. От тільки ніхто мені її не дасть. Взяти самій?.. На це потрібно зважитися.

Я стиснула пальці на браслеті й зробила глибокий вдих. Рішення знайдеться так чи інакше...

— Ваша світлосте! — рявкнули за моєю спиною. У голосі чулося роздратування і навіть обурення моєю поведінкою.

Я обернулася і без подиву впізнала в королівському вартовому, який поспішав у мій бік, одного з тих, хто саджав мене в зелфор. Не очікував, що я зроблю по-своєму? Даремно.

— Ви вчасно, — я своєю заявою явно збила вартового з пантелику. Але я й не думала тікати, мені справді більше не було чого робити біля стіни, і попрямувала назустріч, продовжуючи ділитися своїми переживаннями: — Не могла поїхати, не оглянувши тут усе. Повинна ж я переконатися, наскільки жахливими були руйнування, щоб знати, скільки жертвувати на відновлення шпиталю.

— Переконалися? — майже прогарчав вартовий.

— Радше була приголомшена! — я змахнула руками і закотила очі. — Приїду наступного разу з оцінювачем і бухгалтером!

— Ви зникли із зелфора! — але він не дав відвести розмову вбік.

— Я просто передумала їхати! — я у відповідь склала руки на грудях і вперто підняла підборіддя. Більшість людей дуже чутлива до таких невербальних жестів, і мій співрозмовник — якщо можна було його так назвати — попався на вудку. Він теж випнув груди і спробував задавити якщо не своїм авторитетом, то ім'ям короля.

— Вказівка його величності звучала якнайпростіше. Вам було наказано вирушати додому і перебувати в безпеці!

— Так тому я і втекла дуже тихо, — я змахнула руками, мовляв, як ви не розумієте. — Щоб король не дізнався і не засмутився.

— Річ не в тому, що його величність засмутиться!.. — глухо крізь зуби стогнав вартовий. Я бачила, як в його очах зароджується жага придушити одну нерозумну герцогиню. Їхня робота була охороняти, а я віроломно посміла втекти від охорони. Хто ж їм винен, краще дивитися треба! Але вголос я, звісно, сказала інше:

— Тоді щиро не розумію, чого ви так надриваєтесь, це так пригнічує, — я моргнула кілька разів так, щоб очі здавалися вологими. Гейс би розсміявся, дивлячись на цей мій концерт, але Гейса тут не було, тож ніхто не заважав мені розважатися.

— І не розумійте! Будьте так ласкаві прослідувати до зелфора і вирушити цього разу додому! — приглушено викрикнув вартовий, з останніх сил стримуючись. Отакої. Гарна витримка у чоловіка, він усе ще розумів, що ось ця дурепа, на жаль, герцогиня, і кричати на неї, а тим більше хапати за руки, не варто. Можна тільки трохи схилитися і жестом показати мені, куди йти. І ще дивитися промовистим поглядом.

Я ледь не пирхнула: усе-таки потішатися над вояками чи колишніми вояками було кумедно, особливо коли вони нічого мені не могли зробити, адже в мене на все було пояснення. Так, не таке, як їм хотілося, але було. От тільки не можна було затягувати суперечку, бо наступного разу хтось із них зрозуміє, що я знущаюся. Таке добром не закінчиться. Причому постраждає він, усе-таки становище у суспільстві в нас різне, але зайву увагу — королівську насамперед — до себе приверну я.

Під конвоєм я попрощалася з життєрадісною Віттою, кивнула магнеру, який так і залишився безіменним, і пішла до виходу з парку. До одного вартового приєдналися ще троє. І тепер я сама себе почувала особливо небезпечною злочинницею, а не герцогинею із загоном охорони.

Краще б Гейса так охороняли!

Джеррі чекав мене на тому місці, де я йому наказала. Виглядав водій пом'ято і сидів занадто рівно. Я щиро сподівалася, що розмова з охороною, коли ті виявили мою пропажу, пройшла для нього без травм. Водій усе-таки не винен, він найманий працівник, який виконує мої вказівки. Але від військових можна було очікувати чого завгодно.