Розділ 11 

Манеер Лапка чекав на мене в спальні. Він без зайвої думки розташувався на ліжку, і його зовсім не турбували брудні лапи, якими він досхочу протоптався по бежевому покривалу.

— Безсоромник! Чого розлігся? Пішов звідси!

Лапка зустрів вигук мефрау В'їт виразом крайнього презирства і широко позіхнув, продемонструвавши гострі довгі ікла. А щоб показати своє ставлення до того, що відбувається, ще точніше, кіт розтягнувся плоским млинцем, а свій зад із коротким обрубком хвоста вмостив на подушку Гейса.

Він досі не розумів, навіщо господиня прив'язалася до цієї нікчемної людини чоловічої статі. Це я бачила в його погляді. Ну звісно, ні шерсті, ні пазурів у Гейса немає, та й здобич мій чоловік не приносив у зубах у дім.

А от Лапка явно вважав себе котом у повному розквіті сил і можливостей. Що б не сталося, а господиню він нагодує і сам, не потрібно всяких зайвих чоловіків. На підтвердження цього на моїй подушці лежав товстий дохлий щур.

Економка, побачивши таке неподобство, заволала, а я тільки хмикнула. Вже до чого, а до викрутасів власного кота я звикла.

— Не обов'язково було тягнути смаколика мені, ще й класти на подушку, — зі сміхом сказала я коту. — Міг подарувати якій-небудь кішечці.

Манеера Лапку знали на всіх навколишніх вулицях і вітали із задоволенням в багатьох будинках. Рудий великий кіт не цурався пообідати вдома, а потім підкріпитися, наприклад, у крамниці ковбасника. І його обожнювали! Щоправда, щоб мені не принесли до порога рудих кошенят, доводилося поїти кота спеціальною мікстурою.

— Вердомме! — простогнала економка. — Треба викликати садівника, щоб виніс це... це...

«Усього лише щур, я думаю, сама можу це зробити», — подумки хмикнула я.

На відміну від мефрау В'їт, гостинців від манеера Лапки мені дісталося чимало за ті дев'ять років, що кіт залишався поряд зі мною. Деяким можна було дійсно порадіти.

Одного разу він приніс дивного білого птаха з довгим золотим ланцюгом, що обплутував тонкі ноги. Це вочевидь був чиясь домашня тварина, причому недешева, таких щонайменше тримають у великих красивих клітках.

Як Лапка вивудив птаха з його клітки, я не мала ні найменшої здогадки.

Шукати господаря вбитої котом пташки я не стала. Бо безумовно довелося б платити штраф! Наступного дня я закопала трупик у саду, а ланцюг здала ювеліру, і совість навіть не ворухнулася. У мене тоді було не особливо добре з грошима, носом крутити я не мала можливості. Кіт пофиркав щось схоже на «марна трата чудової їжі», але розкопувати місце поховання пташки не став.

Щоправда, того дня, коли манеер Лапка притягнув у щелепах величезного павука, я переглянула свою думку щодо котячих подарунків.

Павук був живим. Велике чорне волохате тіло пошкандибало на товстих лапах по моїй подушці і прошмигнуло в щілину між ліжком і стіною. Цей момент я запам'ятала надовго. Павук ніби посміхнувся на останок і помахав мені лапою.

Після такого я з вереском вибігла з кімнати і довго оглядала двері. Раптом павук просочиться в якусь щілину! Ну і що, що та трохи товща за волосину. Павуки на багато що здатні!

Зайти в кімнату я сама не наважилася, також не могла ні одягнутися, ні заспокоїтися. Біля цих самих дверей мене і застав Гейс. Він прийшов, як було домовлено, після полудня, ми якраз збиралися піти пообідати разом. А тут я — в домашньому халаті, у капцях і з гніздом розпатланого волосся на голові. Абсолютно перелякана!

Звичайно, Гейс кинув усі сили на мій порятунок!

— Відійдіть убік, Нікке, — зажадав він дуже серйозним тоном, якби я була не такою переляканою, то помітила б, як смикалися куточки губ Гейса. Він явно намагався не сміятися.

От тільки павук у моїй уяві роздувся до розміру середнього пса і став узагалі непереможний. Хіба що благородним мисливцем на павуків.

Бігав вторженець швидко. Швабра прогриміла під ліжком і одразу ж звідти вискочило чорне тільце, яке перебирало лапами так інтенсивно, що роздивитися було неможливо.

Звісно ж, я верещала і чіплялася за Гейса. А він, скинувши камзол і схопившись вже за мітлу, ганяв павука по моїй спальні.

Здається, саме того дня Гейс уперше переступив поріг моєї кімнатки. До цього моменту моє житло було недоторканим, та й узагалі я не особливо любила запрошувати інших у гості. Але в цю мить я не могла залишатися сам на сам із жахливим створінням із волохатими лапами і спиною. Мені й однієї тварини у кімнаті вистачало — рудої, шерстистої і нахабної.

— Лапко, геть із ліжка! — зажадала я. А то кіт умів псувати речі так, що потім їх використовувати тільки як ганчір'я для прибирання і залишалось.

— Мря-у? — кіт тільки одне око прочинив, мовляв, що тобі потрібно, невгамовна, не бачиш, я сплю, і що, що брудний і на чистому ліжку?

— Можливо, зігнати його рушником? — запропонувала мені економка.

— Фш-ш-ш-ш, — відреагував Лапка, уже з більшою увагою стежачи за людьми. Але лежати продовжував, знав, що економка йому нічого не зробила би. Правило щодо манеера Лапки було одне — всі питання щодо кота потрібно було вирішувати зі мною.