Розділ 9 

— То розкажіть мені, манеере Аллебласе, що тут сталося? — я для наочності обвела рукою вигорілий зелфор.

— Мефрау Ванделір, я дещо здивований побачити вас тут, — почав полковник здалеку. — Мав намір ближче до вечора довідатися про стан його світлості по діалеру. Ми були добрими знайомими з вашим чоловіком, мефрау. Ще з часів служби у військах...

Мій погляд ковзнув плечима полковника, я шукала відзнаки там, де вони мали бути на військовій формі. І не знаходила. Секунда розгубленості — і я з полегшенням зітхнула. Звісно, полковник Аллеблас носив тепер форму Слідчої інституції, а в них інші відмітні знаки. Скільки років минуло, а я досі не могла позбутися легкої паніки, коли бачила темно-червоні мундири. Здавалося б, я мала забути вже про все, але інколи потрібно набагато більше часу, щоб минуле затерлося, зникло з пам'яті.

— Але я вже тут, і чому ви вважаєте, що мені не потрібно знати про аварію з перших вуст? — поцікавилася я, старанно вдивляючись уже не в полковника, а в його працівників. Після аварії минуло вже достатньо часу, щоб більшість показників зняли. А незабаром і сам зелфор приберуть у гараж Слідчої інституції, а сліди на дорозі затруть. Нічого не нагадуватиме про те, що сталося.

— Поки що остаточне рішення виносити рано, — із секундною затримкою відповів мені полковник. — Попередня версія... технічний збій у роботі зелфора. Нещасний випадок.

— Чому не чийсь умисел? — здивувалася я. Усе-таки підслухані розмови, та й не зовсім ясна причина вибуху, наводили на цю думку.

— Звідки такі думки, мефрау? — тепер хмурився Аллеблас.

От тільки занадто щирим було його здивування, ніби він навіть не розглядав версію умислу. Або ж полковник настільки сліпий, у що вірилося важко, або ж було розпорядження цю версію не озвучувати.

Чому? Невже через королівський прийом на день Вознесіння? Зберуться шляхетні родини та гості з сусідніх країн. Можливо, король або його оточення не бажали, щоб новина про замах на королівського родича була на перших шпальтах столичних кранців?

— Це цілком закономірне припущення, манеере Аллебласе, — я відпустила його лікоть і склала долоні на животі, намагаючись виглядати якомога більш невинною та засмученою. — Адже зелфори міністерства не можуть бути несправними! Ви ж не думаєте, що це моєму чоловікові так пощастило?!

— Будь ласка, мефрау Ванделір, все буде добре, — спробував мене заспокоїти полковник. — Ми все з'ясуємо, я вам це обіцяю. Зелфор його світлості оглянуть фахівці, і інші зелфори міністерств пройдуть ретельну перевірку. На жаль, аварії трапляються. Просто в наших силах зробити так, щоб їх було менше.

— І ви мені розповісте, що виявлять на перевірці? Заради Гейса! — я поклала тремтячі пальці на згин ліктя Аллебласа, прохально зазирнула йому в очі, хіба що сльозу не пустила.

Полковник хмурився і намагався відвести погляд, сильніше стиснув щелепи. Я ледь стримала торжество, що рвалося з грудей: Аллеблас дуже мало спілкувався зі шляхетними мефрау і був у міру старомодний у манерах представлення і темах розмов на прийомах, а ще до мене доходили чутки, що через виховання і військове минуле він дещо губився, коли мефрау виявляли надмірну емоційність.

Полковник шумно зітхнув, струснув головою, але потім рішуче відвів погляд.

— Прошу вибачення, мефрау Ванделір! Я розумію, ви турбуєтеся про життя і здоров'я його світлості. Але в мене є накази. Тож до офіційного закінчення розслідування нічого із зібраних відомостей не просочиться за межі коридорів Слідчої інституції. Це мій обов'язок, мефрау!

Вердомме! Зірвалося!

Я тільки дивом змогла стримати невдоволення. От упертий!.. Але хвиля почуттів як піднялася, так і спала. Що ж, відмова полковника на багато що вказувала — і на принциповість цього чоловіка, і на лещата наказів згори. Але це мені він не міг нічого сказати, а ось Гейсу, якщо той поцікавиться, швидше за все, не відмовить. А в тому, що мій чоловік захоче дізнатися про аварію все, я не сумнівалася. Цікавість була нашою сімейною рисою.

Власне, з цікавості і сталася наша перша зустріч.

Ми зустрілися з Гейсом на прийомі в магістраті. Я працювала там вже трохи більше ніж півроку, але досі не могла змусити себе прийняти запрошення. Війна зовсім недавно закінчилася, військові роз'їжджалися по домівках, і дедалі частіше в місті почала миготіти червона військова форма. Колір так явно нагадував мені кров, що я часом не могла стриматися, тремтіла від страху і відверталася, сильніше стискала руку на браслеті, а то й зовсім переходила на інший бік дороги.

А тут прийом... Раптом хтось із військових, шляхетний достатньо, щоб підійти до збіднілої баронської доньки, запросить мене на танець? Я майже наяву бачила, як падаю на підлогу, не втримавшись від раптового запаморочення, а то й завмираю від жаху. І не піти було не можна. Інші мефрау з секретаріату вже здивованим і підозрілим поглядом дивилися в мій бік.

До того ж на прийомі мали бути не тільки танці, а й музика, театральна вистава і навіть виступ дуже відомого в столиці хофлара манеера Борле. Своїми барвистими, незвичайними і смішними номерами, чи то зникнення речей, чи то ілюзії, він уже підкорив Солетту. А тепер бургомістр умовив хофлара дати виступ на прийомі.