Розділ 5.

Ілля

— Вона, що? Знайшла тобі квартиру? — Здавалося, що величезні очі Дена зараз вистрибнуть з орбіт.

— А ще підстригла, поголила, купила новий одяг і влаштувала мене на роботу, у мою ж компанію, на посаду економіста! Дене, це капець! Я не хочу продовжувати дурити їй голову! Саша цього не заслуговує, — мозком розумію, що пора закінчувати цю гру, але зупинитися вже не можу, адже знаю, що як тільки Саша дізнається про обман, вона не пробачить, а я, поки що не хочу так швидко з нею розлучатися…

— Тобто, ти згодний визнати свій програш? — Ден підводить одну брову вгору, майже, святкуючи свою перемогу. 

Ні, друже, я ж сказав, що не люблю програвати.

— Я закохаю її в себе, от побачиш, — впевнено промовляю, хоча насправді сильно сумніваюся, що вона зможе закохатися в мене такого… Тобто в безхатька. Та і не впевнений я, що мені треба це кохання. Секс — так, а до серйозних стосунків я ще не готовий.

— Декілька днів назад, я б сказав, що це неможливо, але зараз розумію, що ти дійсно щасливчик. Ти розумієш, що тобі випав шанс, можна сказати — один на мільйон! Чорт, я навіть по-хорошому тобі заздрю, — Ден відкидається на спинку крісла погойдуючись в різні сторони, в той час, як я замислююсь над його словами. Мені справді завжди щастило у всьому, але я ніколи раніше не звертав на це уваги.

І Саша ця… Чорт, якби не це дурне парі ми б ніколи в житті з нею не перетнулися. Вона, наче з іншої паралелі, з іншого виміру, але мене чомусь все одно тягне до неї. Можливо, це все через кляту фізіологію. Вона дуже гарна, а місцями навіть приваблива і сексуальна, а я, можна сказати, вже довгий час на сухпайку от і рве дах…

— Ти завтра будеш? — Відриває мене від роздумів Ден. 

— Звісно, я ж тепер економіст, чорт забирай. Бачив би ти, якими здивованими очима на мене витріщалася Богданівна з відділу кадрів. Досі відчуваю цей погляд на собі. — Ден голосно регоче, а мені чомусь не смішно. Швидше б це все закінчилось… Як тільки я з нею пересплю, сам собі обіцяю, що зникну з її життя раз і назавжди.

Саша

Вже декілька хвилин я стою під під'їздом і наполегливо тисну на кнопки домофону, але мені ніхто не відчиняє. В голові, як завжди, купа найгірших думок: втік, пограбував, його вбили… Від останньої взагалі морозом вкриваюся. Благо, хтось виходить з під'їзду і я просто вихором залітаю всередину. Біжу до дверей і власним ключем відчиняю квартиру. 

— Ілля? Ти вдома? — Волаю на все помешкання поспіхом стягуючи свої черевики і кидаючи пакет з вином на підлогу. Щось мені підказує, що святкування не буде. В квартирі мертва тиша, а мої нерви здається, зараз тріснуть від напруги. 

Швидко вриваюся в кімнату і завмираю. Під двома ковдрами ледве помічаю темноволосу голову Іллі. Повіки закриті і схоже, що він спить.  Очманіти! Це так він  на мене чекав?

Підходжу ближче, стягую одну ковдру, потім іншу, а він навіть не ворушиться. Мене це насторожує і я, якось несвідомо торкаюся долонею його чола, яке палає вогнем.

— Ох же, чорт забирай! В тебе жар! — Викрикую так голосно, що Ілля привідкриває свої повіки, а потім знову їх закриває. 

Секундна хвиля паніки змінюється рішучістю. Я набираю 103 і викликаю швидку, а сама мало не помираю від очікування. 

Бідолашний хлопець. Перший день на роботі і вже підхопив якусь болячку. Як же йому не щастить. 

Швидка приїздить через п'ятнадцять хвилин, але мені здається, що минає ціла вічність.

Високий лисуватий чоловік робить Іллі укол, щоб знизити температуру, після чого, хлопець, майже, миттєво прокидається. Минає ще декілька хвилин. Лікар оглядає Іллю, відмічаючи, що в хлопця трохи червоне горло. Швидше за все, він підхопив якийсь вірус і причина високої температури саме через це. 

Лікар виписує йому жарознижувальне і таблетки від болю в горлі, а також пропонує госпіталізацію однак Ілля вперто відмовляється. Я проводжу лікаря до дверей, дякую і швидко прощаюся повертаючись до хворого. 

— Як же ти мене налякав! В мене мало серце не зупинилося! Чому ти не зателефонував і не сказав, що захворів? — Я підходжу ближче і сідаю поруч з ним на дивані. 

— Пробач, Саш. Я не знав, що так вийде. Приїхав додому, відчув дику втому, озноб, ліг на диван і відключився. Зі мною таке вперше, чесне слово. 

— Бідолашний. І чому тобі так не щастить? — Тихо зітхаю я дивлячись на його пригнічений вигляд, але він лише посміхається. 

— Мабуть, мене хтось наврочив, — шумно видихає, а потім несподівано видає, — залишишся зі мною на ніч? 

Серце знову пропускає один удар, коли він дивиться так пильно у вічі, і, я розумію, що не можу залишити його одного.

— Звісно. Піду зроблю тобі чай, — відповідаю і швидкою ходою прямую на кухню.

Можливо, моя доброта мене погубить, але по-іншому не виходить. В нього ж дійсно нікого крім мене немає… До того ж, він так жалібно просив залишитись…

Поки гріється чайник, я вирішую спуститися і забігати в аптеку, щоб купити необхідні ліки. Справляюся швидко, потім роблю чай, беру в руки дві чашки і повертаюся до Іллі. Хлопець сидить на дивані закутавшись в ковдру і клацає пультом.