Розділ 4.

Ілля

Перша думка, яка з'являється в моїй голові після того, як Саша йде це — тікати. Гра зайшла надто далеко: новий одяг, ця стара квартира, дурнуваті книги — мені це не потрібно! Все це від самого початку було тупим задумом, але зараз це вже занадто. 

Повертаюся в кімнату і з жалем поглядаю на куплений Сашею одяг. Мій одяг, чорт забирай! Вона дійсно впевнена, що допомагає мені, впевнена, що я потребую цієї допомоги, а що мені робити? Як вигребти із цієї ідіотської ситуації? Я не хочу завдавати їй болю, адже вона від душі допомагає, а якщо я піду, Саша остаточно втратить віру в людей. Вона більше нікому не зможе довіряти. Хоча, мабуть, в будь-якому випадку від мене ця дівчина отримає величезне розчарування. 

Вперше в житті я не знаю, як вчинити. Сідаю на пружинний диван і мало не провалююся у глибоку прірву. З огидою розглядаю все навколо, хоча, мабуть, це почуття в мене з'являється до самого себе. 

Жесть! Як тут взагалі можливо жити? Мабуть, клопи стрибають, як коні!

Важко зітхаю і знову піднімаюся на ноги. Беру до рук свій "новий" телефон і набираю номер Дена, адже це єдиний номер, який я знаю напам'ять. Довгі гудки розвінчує суворий голос друга, який уявлення не має хто йому телефонує.

— Так.

— Привіт, авантюристе. Як поживаєш? Компанію ще не розвалив, а то я в понеділок прийду влаштовуватися на роботу? Сподіваюся, мене приймуть.

— Ілюхо, це ти? Що це за номер? Ти взагалі куди зник? Я вже хвилюватися почав! — Ага, так хвилювався, що навіть не спробував знайти.

— В мене все за планом, тільки допомога твоя потрібна, терміново! — Наголошую для того, аби Ден якнайшвидше увімкнув мозок і не ставив дебільних запитань. Все таки це через нього я по-вуха в лайні, а скоро буду ще й в клопах!

— Гаразд, ти ж знаєш, що можеш на мене розраховувати, — запевняє Денис, але я пропускаю його слова повз вуха.

— Скажи Данилу нехай заїде до мене на квартиру, візьме там деякі речі і доставить по адресі, яку я відправлю тобі в повідомленні. Зокрема мій телефон, макбук, годинник, документи, кредитну картку і бухла, а то я точно збожеволію в цій… в цих апартаментах, — ледве стримуюся, щоб не видати себе. — І ще, ледве не забув, мені знадобляться послуги клінінгової компанії на ту ж адресу. Це терміново, але спочатку Данило.

— Ілюхо, ти мене лякаєш! З тобою точно все гаразд? 

— Все просто чудово. Можеш вже знімати штани і починати тренуватися бігати голяка, тобі пригодиться, — хмикаю уявляючи Дена у всій красі. Це буде незабутнє враження.

— Стоп-стоп-стоп! Не вірю! Цього не може бути! Як? Невже тобі вдалося? Хто ця крихітка? — Ден одразу ж починає атаку запитань. Ні, друже, не так швидко.

— Тобі, поки що рано знати всі подробиці. В понеділок поговоримо. До зустрічі, — швидко вимикаюся, а сам досі не вірю, що й далі продовжую тонути у власній брехні. Ну, нічого. Рано чи пізно все закінчиться і я знову заживу безтурботним життям.

***

Саша

Ранок наступного дня я витрачаю на дорогу до мами, яка живе за містом. Вчора так і не вийшло вирватися до неї, зате сьогодні я планую встигнути зробити багато справ.

Розпитую маму про здоров'я і про день народження Іванівної, не наважуючись розповісти про Іллю. Не хочу зайвий раз її турбувати, однак про Артура зізнатися доведеться. Тільки, як?

Мама веде мене у сад, не втомлюючись розповідати про яблуню, що рясно вродила і про груші, які вона роздає сусідам, адже сама стільки не з'їсть. Розмова плавно скочується до внуків, яких мама ніяк не може дочекатися від мене, а потім вона запитує, як там Артур. Здається, момент істини настав.

— З внуками доведеться зачекати, або й взагалі викинути цю думку з голови, — мама помітно насуплює брови, між якими пролягає товста складка і дивиться проникливим поглядом, мовляв: "розповідай вже, що це за нісенітниці ти вигадала."

— Ми з Артуром розійшлися. Виявилися абсолютно різними людьми. Так буває, — знизую плечима, адже повної правди я вирішую не озвучувати. Мамі не варто знати, що цей козел одружений. Боюся, для неї це буде ще більшим шоком, ніж для мене. Вона завжди занадто його ідеалізувала.

— Звісно, що різними. Всі люди різні, Сашо, а чоловіки з жінками взагалі значно відрізняються, але ж це не причина, щоб розлучатися. Ти мені про щось не договорюєш, — мама підозріло зіщулює очі і намагається розгадати справжню причину. Сканує мене, чесне слово. — Він тебе часом не бив? 

— Ні, мамо! — Одразу заперечую я. Артур звісно сволота, але руку на мене він не піднімав.  В іншому випадку, я б з ним так довго не була б. — Все гаразд, справді. Я не страждаю, — якщо чесно, то ці два дні в мене взагалі немає часу, щоб думати про Артура. Здається, я надто захопилася своїм безхатьком. Тобто, допомогою, звісно. Як чоловік він мене зовсім не цікавить. 

Мама бачить, що я щось приховую, але розпитуваннями не діймає. Знає, що сама розповім коли буду готова. 

По обіді ми прощаємося і я їду додому, щоб взяти підручники і відвезти їх Іллі. Цікаво, як він там без мене? Чи бува не втік?

Натискаю кнопки на домофоні і чекаю. На щастя, мене впускають всередину і я полегшено видихаю. Не втік.