Розділ 3.

Ілля

Витріщаюся на стос підручників і нервово ковтаю слину. Схоже ця дівчина вирішила конкретно взятися за моє працевлаштування і навіть я не очікував від неї такого серйозного підходу. Що ж, мабуть, настала пора розплачуватися за свою брехню. Відчуваю, що це лише початок мого перевиховання і я боюся навіть уявити, що ж буде далі.

— Як ти відносишся до напівфабрикатів? — Поки я перелякано поглядаю на книги, Саша нишпорить в морозилці і дістає звідти якусь замерзлу хрінь. Боюся навіть спитати, що буде в нас на вечерю, однак впевнено промовляю:

— Я буду їсти все, що ти приготуєш.

Здається, Саші подобається моя відповідь, а мені оце все — не дуже, крім стрижки звісно, адже тепер я виглядаю офігіти, як круто. Напевно треба звільнити свого стиліста, бо я, здається, знайшов когось значно кращого.

Беру до рук першу ліпшу книгу і роблю вигляд, що уважно читаю кожне речення. Коли Ден дізнається, чим я займаюся в компанії привабливої дівчини, то буде іржати, мов кінь. Але ж в мене немає виходу! Якщо я вже почав цю дурну затію, треба довести її до кінця.

— Особливу увагу зверни на терміни, адже на співбесіді люблять ставити різні каверзні запитання. Я потім перевірю, що ти встиг засвоїти, — дівчина кидає на мене свій пильний погляд, а я розумію, що конкретно влип! Вона ще й домашнє завдання в мене перевірятиме! 

Боже, за що?!

Розумію, що їсти я вже не хочу і було б добре просто лягти і заснути, але мене ніхто не питає.

Саша ставить дві тарілки з невідомим мені вмістом на стіл з і широко посміхається.

— Смачного, — промовляє так щиро, що хоч-не-хоч, але треба спробувати. Зовсім не хочеться її ображати, тому вичавлюю з себе посмішку, беру в руку виделку і нанизую на неї  шматок якогось тіста. Нагадує равіолі, але вигляд якийсь не дуже апетитний. 

— Не бійся, це смачно, — першою куштує цей шедевр Саша, а потім і я набираюся сміливості. Відправляю в рот один шматочок і намагаюся не дуже прислухатися до своїх смакових рецепторів, адже вони б'ються в істериці. Ретельно пережовую і через силу проковтую перший шматок поглядаючи на свою повну тарілку. Саша — добра душа, нічого для мене не пошкодувала. Мабуть, гадала, що я три дні нічого не їв. Мені б радіти, але чомусь не весело, адже я дійсно не звик до такої дивної їжі. Не скажу, що мене зараз знудить, але й особливого задоволення від цих равіоль я не отримую.

— Тобі не подобається? — Мабуть, в мене на лобі написано, що "я просто в захваті", але я вперто продовжую брехати.

— Давно не їв такої смакоти. Хочу насолодитися кожним оцим… забув, як називається, — Господи, коли вже закінчиться цей кошмар?

— Це пельмені, — допомагає мені Саша, а я ледве стримуюсь, щоб не обуритися і не сказати, що вони й близько біля них не лежали. Я колись їх куштував, але це було дуже давно…

Після ситної вечері, від якої, сподіваюся, не буде поганих наслідків, я мрію лише про одне, і це не помитися, не почитати цю лабуду-економіку, а просто лягти на м'яке ліжко і заснути солодким сном. Тільки ліжка тут немає, а на диван мене ніхто не впустить.

Саша дістає з шафи ковдру і стелить її прямо на підлозі. Зверху кидає подушку і ще одну ковдру, а я мало не плачу, коли бачу своє спальне місце.

— Не ліжко, звісно, але й не холодний підвал, чи де ти там раніше спав? — Дівчина кидає свій пронизливий погляд на мене, а я лише вичавлюю з себе посмішку вдячності.

— Точно не на підлозі, — здається, я промовляю це занадто іронічно.

— Що? — Перепитує Саша і я розумію, що мені знову треба викручуватись.

— Тобто, на підлозі з підігрівом я спатиму вперше. Дякую.

Що ж, мені не залишається нічого іншого, як пірнути на своє "королівське" ложе і побажати Саші гарних снів. Сподіваюся, завтрашній день буде трохи спокійнішим.

Саша

Суботній ранок розпочинається для мене доволі незвично, адже прокидаюся я не від сигналу будильника, а від храпу Іллі, який здається, чують навіть сусіди. Перекидаюся з боку на бік, але розумію, що заснути не вдасться тому беру в руки телефон і вирішую зайнятися справою. Заходжу на сайт з пошуку роботи і починаю передивлятися вільні вакансії. Роботи — море, але мене цікавить щось дійсно достойне, адже на Іллю в мене великі надії. А ще мені здається, що з нього міг би вийти чудовий друг. Знову згадую, як він заступився за мене перед Артуром і на душі стає так приємно…

Поки перед очима кружляють зайві думки, а погляд зупиняється на дуже пристойній вакансії. Мережа ювелірних бутиків "Золота фортеця" шукає економіста.

— Так! Це те, що нам потрібно! — Радісно вигукую зовсім забуваючи, що мій безхатько ще солодко дрихне. Ой! Здається, вже ні…

Підводиться на лікті і здивовано розглядає кімнату. Мабуть, не може повірити, бідолашний, що прокинувся у теплій кімнаті, а не в якомусь холодному підземеллі, чи вокзалі, чи … ну ви зрозуміли.

— Я тебе розбудила. Вибач, — винувато знизую плечима. — Але, здається, я знайшла тобі роботу.

— Справді? — Хрипло озивається Ілля протираючи заспані очі. 

— В "Золоту фортецю" треба економіста. Думаю, тобі варто спробувати.