Розділ 2.

Ілля

Не пам'ятаю, коли я востаннє був у метро, але тепер розумію, чому оминав це місце раніше. Мабуть, в мене якась боязнь натовпу, адже сьогодні вперше зіштовхнувшись з безкінечним потоком людей я побачив перед очима все своє життя. Коли мене мало не розтоптали, це був лише початок цього захопливого квесту. Далі почалися справжні голодні ігри за життя, адже я, перепрошую, зайняв місце когось із постійних мешканців цього великого підземного світу і мало не отримав за це по писку від їхнього ватажка. Ледве знайшов місце де можна було просто зупинитися й перевести подих від цієї бурхливої пригоди. Я навіть зловив себе на думці, що, мабуть, пробігтися голяка по офісі було б не так принизливо, як ось це все. 

Я за все життя не бачив стільки людей як за один-єдиний день. Хтось дивився нам мене з огидою, хтось зі співчуттям, хтось з неприхованим роздратуванням чи навіть обуренням. Були люди, які давали мені гроші, а були й ті, які осудливо хитали головами й кидалися образливими словами.

Не знаю скільки часу я тут простояв і, якщо по-правді, то це мав бути перший і єдиний раз, коли я погодився на цю фігню з перевдяганням. Тут і дурню було зрозуміло, що нічого путнього з цієї затії не вийде. Який з мене міг вийти безхатько? Ніякий. А якби мене хтось упізнав з працівників? Уявляю, які б плітки про мене поповзли офісом!

До дідька все. Виконаю яке-небудь дурне бажання Дена і повернуся до свого звичного способу життя. 

Та щойно я вирішую покінчити з цим маскарадом й забратися геть, мій погляд зіштовхується з великими блакитними очима незнайомої білявки. 

— Ось, візьми, — простягає мені гроші, від чого я трохи гублюся. Роззираюся навсібіч, і не можу повірити своєму диву. Та годі вам! Не може бути!

Витріщаюся на свої зароблені муками гроші і не можу приховати здивування.

— Дякую, ви дуже щедра, — кажу, зминаючи папірець у руці.

А ще гарна і від неї приємно пахне. Білявка так уважно мене розглядає, що мені стає якось не по собі. Ні, крихітко, ми точно не знайомі. Я б таку запам'ятав, а може, навіть декілька разів. Стою, витріщаюся на її біляве волосся, яке м’якими хвилями спадає на її плечі, і не можу зрозуміти, чому дівчина досі тут. Я ж вже подякував за пожертву.

— Слухай, чому ти тут стоїш? — раптом запитує білявка, чим спантеличує. — Чому не шукаєш роботу? Адже помітно, що вона тобі потрібна.

Уявлення не маю, з чого в неї склалися такі висновки, але й заперечити нічого не можу. Давно я не почувався таким розгубленим. Стою мов вкопаний і блимаю очицями, наче вродливої дівчини ніколи не бачив. За мить розумію, що  треба щось відповідати, а то вона точно подумає, що я розумово відсталий.

— А хто мене такого кудись візьме? В мене немає ні житла, ні одягу, а цих грошей вистачить хіба що на їжу, — ділюся своєї щирою думкою, адже я б такого страшка в свій офіс точно не взяв. 

— Але ж ти не завжди тут стояв, правда? — запитує щиро, а я ледве стримуюся, щоб не розреготатися!

Звісно, не завжди! Крихітка уявлення немає, з ким розмовляє! Я тут вперше і востаннє, але ж вона впевнена, що бачить перед собою людину з важкою трагічною долею,  ще й дивиться на мене з таким щирим співчуттям, що мене це конкретно починає дратувати!

— Не завжди, — відповідаю якомога серйозніше. Все ж таки версію ми з Деном підготували переконливу. — Колись в мене була квартира, яка дісталася мені від бабусі, і яку згодом відсудила собі якась моя далека рідня. Після того, як я втратив житло мене звільнили з роботи і почалася довжелезна чорна смуга, яка триває дотепер. Якщо це все, то йди куди йшла, — вимовляю трохи роздратовано, тому що сам мрію якнайшвидше звідси звалити і заглушити свій сьогоднішній стрес в компанії якої-небудь красуні. Не скажу, що я ніколи не брешу, але цю дівчину дурити мені капець, як соромно. Історія звісно, правдива, але вона не про мене. Це в Дена була така лиха доля і він опинився, майже, на вулиці, але йому допоміг я, а тепер, схоже, ця блонда, хоче допомогти мені! Знаєте, дієва така історія! Кому треба — сміливо беріть і користуйтеся, адже я, здається, щойно прилаштувався в добрі руки.

Наче перебуваючи під її чарами я погоджуюся на допомогу і, мов той вірний пес прямую за своєю хазяйкою прямо до високої багатоповерхівки.

— Куди ми йдемо? — нарешті запитую, тому що підозрюю, що до себе додому невідомо кого, Саша точно б не привела. Проте і тут білявка мене відверто дивує!

— Сьогодні переночуєш у мене, а завтра я допоможу тобі знайти житло.

Ні, вона точно ненормальна! Це що такого могло трапитися в її житті, щоб вона наважилась на такий відчайдушний крок? Хоча, з іншого боку — це ж чудово! Здається, фортуна нарешті мені посміхнулася! Ден точно помре від сказу!

***

— Квартира в мене невелика, кімната одна, диван теж відповідно один, тому ти спатимеш на підлозі, — пояснює Саша, ховаючи верхній одяг у шафу. Я так і застигаю у тісному передпокої адже уявлення не маю, як поводитися і що робити далі. Я ж не думав, що наші з Деном ігри зайдуть настільки далеко!

Саша прискіпливо дивиться на мене, поки я мов той баран витріщаюся на її груди. Здається, її кофтинка аж занадто обтискає спокусливі вигини дівчини, що однозначно змушує мене відчувати певне збудження й шалений дискомфорт у штанях, бо через це дурнувате парі з Деном скуштувати  столичних дівчат я ще не встиг.