Згадки, носовички й підступні плани

Я потрусила головою. Макс не міг збожеволіти. Але несе маячню про довгоносиків. То може це я збожеволіла? Тоді ще нічого, тоді все не так погано. Він щось придумає, щоб я видужала.

Але це дуже схоже на те, що збожеволіли все ж не я.

Вони десь були разом із забудьком вночі. Може справді десь якісь токсичні випари, і вони потрапили під їх дію?

Я з розпачем дивилася на свого динозавра і на забудька, що сидів на порозі кімнати, обхопивши голову руками.

Макс діждався, поки баба Галя побіжить до сусідки домовлятися про притулок для поросяти, і посміхнувся мені. 

Я не стала посміхатися у відповідь, тільки намалювала в повітрі перед собою знак питання.

Макс кивнув.

- Не бійся, мала. Все під контролем. До капітана повернулися спогади, вони дуже тяжкі.Тому він нервує. А нам і правда треба виїхати звідси. Частково через небезпеку для баби Галі, а частково - на огляд місця злочину й уточнення деталей. 

- Якого злочину і яких деталей, Максику? Може нам усім до лікарні, на обстеження краще?

 - Ще не все ясно, але капітан не може поки що зв’язно говорити. - Мас був серйозний і наче не збирався казитися. -  Ти права, манюня. Його треба до лікарів. І бабу теж треба. Бо йдеться про її сина, а серце у неї слабке. 

- До чого тут…

Макс приклав палець до уст і я зрозуміла, що краще не перебивати.

- Мені здалося, що краще так їй сказати - ну про те, що розпилюють. - винувато посміхнувся Макс. - Старі люди в таке вірять. Бо вона не покине будинок без крайньої потреби. Їй син сказав чекати тут на  нього і нікуди не виїздити.

- Ага. Ну ти мене й налякав. Я мало не подумала, що то над тобою щось розпилили.

- Ну пробач, Лін. Не придумав нічого кращого.  Я б краще  правду сказав бабі. Що син наказав їй тікати звідси. Тільки після її вчорашнього нападу боюся. Нехай потім.

- Знаєш, я нічого не розумію. Чому наказ сина страшніший, ніж божевілля від розпилення отрути? І дуже жорстоко казати їй тікати, а самому везти туди, де її посадять за співучасть.

- Мала, ми на завданні. І мені трохи ніколи вдаватися в деталі. Але щоб ти не втратила боєздатність скажу - ті, від кого треба тікати, її не посадять. Просто замучать і вб’ють, щоб дізнатися про камінці. 

- А. Камінці! - я згадала, що в мене у руці. -  Дивись, оце було в напірнику. 

Я підійшла до Макса і показала коробочку, відкрила її так, щоб забудько не бачив, потім швидко закрила.

Макс вільною рукою обійняв мені й притиснув до себе. А другою все ще притримував капітана, який досі не прийшов до тями.

- Ніколи не зрозумію, як через таке можна вбити живу людину, мала. Але там дуже коштовні камінчики. І не обов’язково баба їх ховала. На тому ліжкові спав тільки її Арсен. А ти у мене молодець. Сфотай зараз, як воно спочатку було, і тримай при собі коробку.

- Так баба не спільниця?

- Якщо баба в курсі, вона не буде перейматися тільки поросям. А спробує забрати це з собою. - пояснив Макс. - Я уже викликав тих, хто посидить в засідці й почекає гостей. І пошукає інші закладки, якщо вони є, а гості їх не знайдуть.А баба поїде з нами. Там треба буде її присутність незалежно від того, спільниця вона чи ні.

А тут уже не наша робота.

- Як це? Ми перші приїхали. Ми й затримаємо тих поганців. Дивись - нас троє разом з капітаном. А він себе згадав.

- Мала, з тебе затримувач, як з мене балерина, пробач. Наше завдання зрозуміти, що було з забудьком. І як він опинився він тут. От ми ним і займатимемося. Фотай швидше попереднє місцезнаходження коробочки й відсилай референтці. Сховай у себе знахідку так, щоб не загубити та швидко витягти якщо що. 

- Ти ж не будеш і справді різати тих індовуток? - спитала я тремтячим голосом. 

Не знаю, як ви, а я боюся крові. І не хочу, щоб Макс когось різав, а потім торкався мене тими ж руками.

- Не знаю Мала. Бабка їх не залишить тут. А сусідка може не взяти. Тоді доведеться, щоб вона не почала щось підозрювати.

- Ага. Я розумію, Максе. Тільки…

Він ще сильніше мене притиснув до себе і поцілував у волосся. Зітхнув винувато. 

- Я не хочу тебе лякати. Але ти скоро можеш побачити таке, в порівнянні з чим зарізані швидко й безболісно качки - зовсім не кошмарне видиво.

Я заплющила очі й щільніше притулила обличчя до Максового светра.

- Ти можеш не дивитися, до речі. То я недодумав. Просто практика у тебе зараз. Але звикати можна поступово, ти права.

Я кивнула і сказала прямо у светр:

- Це ти правий. Не треба поступово. Треба одразу бачити страшне і знати, щотаке буває. Тільки ти будеш зі мною. І я не буду сильно лякатися.

- Звісно буду. Іди за стіл. Он баба повертається. Молись за тих качок. І дивись, чи не захоче вона тебе кудись відправити, щоб забрати коробку.

Я кивнула,  знехотя відліпилася від теплого Макса і пішла за стіл. 

- Займуся капітаном. - сказав Макс, наче забудька тут не було. -  Не хочу йому колоти заспокійливе, хоч в аптечці є. Бо може знову все забути. Він втратив пам’ять як раз від уколів. І зв’язувати не хочеться, і напевне  не знаю, чи буде поводитися тихо.

- Я буду поводитися тихо, майор. - почулося з-під ніг Макса, де на підлозі сидів забудько, обхопивши голову руками. - Тільки ти пообіцяй, що даси мені його затримати.

- Братан. - Макс подав йому руку, що той уже вставав. -  Я обіцяв тобі, що ти про це попросиш генерала, ти мене знаєш і мої обіцянки - не цяцянки. 

- Він не дозволить. - забудько знову схопився за голову.

- Але як ми швидко впораємося, то зможемо опинитись дуже близько. Не мені тебе вчити. - сказав Макс впевнено.