Захистити свідка

- Кгхм! - по-воєнному  владно  відкашлявся генерал, перервавши вічні думки Валькірії про найкращу жінку для свого єдиного сина.  Бо сама вона ж не  вічна. 

- На кого ж я його покину? -  тужливо думала сорокарічна жінка, що за життя нічим не хворіла і не збиралася.

Вона невдоволено подивилася на генерала, який так неввічливо перебив її роздуми про важливе своїм кахиканням.

Ну чого йому? Високий, ставний, модно неголений. Чого кахикає красномовно, наче вона не тим зайнята, а він  має право на її увагу. Типовий генерала, який чомусь дивився на неї якось дивно.

- У вас щось болить? - спитала ввічливо Валькірія, бо бачила, як нервово б’ється пульс у нього на шиї і яке нерівне дихання у цього владного і ще зовсім не старого чоловіка. - У мене тільки валідол.

- Годиться. -  прохрипів генерал голосом, дуже схожим на голос Макса. І тепер вона помітила й іншу схожість. 

- Ви не родич Ліниного Макса? - спитала Валькірія,  простягаючи йому  солодкі ліки на своїй м’якій і теплій долоні..

- Його можна й так називати. - відповів генерал, якому явно не сподобалася згадка про молодого нахабного нащадка. - Хоча ця собача кличка й не вписана до його паспорта. Це мій син. Йому не подобаються ні ім’я, що я йому дав, ні моє прізвище.

- Нащо я це кажу? - не розумів сам себе генерал.

 Але не міг втриматися від того, щоб не нажалітися цій ставній і грізній жінці на життя і на те, що в цьому житті давно все не так.

Він поклав під язик солодкі м’ятні ліки.  І подумав, що ця жінка, мабуть, така ж, як ця таблетка. - велика, солодка з м’ятним присмаком. І заспокоїла б усі генеральські печалі.

 Дивне відчуття й думки дурні, які ще печалі?  Не можна показувати слабкість перед такими жінками. Вони, мабуть, цінують тільки силу.  

І генерал обірвав це недостойне скиглення, приступивши до опитування свідка - дурненької гарненької жертви  цинічного  негідника.

Донна відповідала, бо референтка генерала “забула” її попередити, що вона свідчить проти чоловіка. Звичайно не випадково. А тому, що на майбутньому суді над шахраєм виясниться, що шлюб недійсний.

Донна тим часом відповідала на її питання паправдиво і стисло.

Про весілля за дорогим сценарієм, схоже на втечу нареченої, місяць на острові  після нього, щедрий весільний подарунок - шкатулку з коштовностями,  подарунки після повернення - донна не пригадувала,  що було ще щось коштовне, відлюдницьке життя, про те, що не бачила батьків давно і вони не бачилися навіть на весіллі.

Тоді її  попросили уточнити про суть сценарію.

І донна так само зважено і спокійно розповіла, що воно було за замовленим зроблене відомим сценаристом. Ні їй не відомим. То чоловік замовляв. Виглядав сценарій  дуже реалістично.

Вони під’їхали на чужому авто під  задні двері установи, що реєструє шлюби. Не було навіть водія. Їм винесли звідкись документи про одруження й вони дісталися до Борисполя, там залишили авто і полетіли у шлюбну подорож  А з батьками зв’язались уже коли прилетіли на місце. Це був справжній сюрприз, як в кіно.

На ці й багато інших питань вона відповіла автоматично, хоч  і пам'ятаючи настанову не казати зайвого, але ж вона зовсім не знала, що зайве, а що ні. 

Коли розповіла про жерстяну  банку з кристалами й про те, що  вирішила покинути  дім прислухавшись  до аргументів коучів  тренерів і Ліни, питання референтки закінчились.

І генерал, слухав це стандартне  опитування без всякого інтересу, поглядаючи на Валькірію і зітхаючи невідомо від чого.

В кінці він звичайно запропонував шановній Любові Миколаївні, що з великою ймовірністю постраждала від дій міжнародного шлюбного шахрая,  оформити захист свідка і переїхати в спеціальне місце з охороною. 

Донна замислилася над пропозицією.

Генерал додав, що батькам і кому завгодно, крім Ліни. референта і його особисто, тобто усім непричетним,  не можна повідомляти нічого з того, що вона розповіла, а також про те, що взагалі розповідала про це комусь. Це в її власних інтересах і в інтересах слідства. 

Донна ще трохи подумала, прислухаючись до свого внутрішнього лисеняти. Потім подивилася на Коханого, що робив великі очі, але втрутитися не міг. 

І сказала, що Ліночка уже дала адресу, де можна пожити. А сидіти в закритому приміщенні під вартою вона боїться. Насиділася за цей час до клаустрофобії. 

Вона боїться і гніву чоловіка. І розуміє, що історія дуже некрасива. І звісно не скаже нікому зі сторонніх. Але  Ліночкіни асистенти теж свідки. І їм теж щось загрожує. Тому нехай вони з нею побудуть там, де сказала Ліночка. 

А потім опустила очі, але твердо додала, що вона не вважає чоловіка настільки небезпечним, щоб аж охорону замовляти. Якщо він шахрай, як каже генерал, то вона, подумавши,  схильна в це повірити. Але ж шахраї не вбивці?

То не стане ж він робити з нею чогось особливо страшного, правда ж? І хлопці з нею. Двоє...

- Тобто ви відмовляєтесь віл програми по захисту свідків? -  неуважно поцікавився генерал, дивлячись, як Валькірія  стає навшпиньки, щоб дістати якусь теку з верхньої полиці стелажу, а її син  випереджає матір і мовчки питає,  показуючи пальцем, яку саме теку для неї зняти.

Без слів розуміють одне одного. І зразу  видно, що він все так для неї робить.

- От і син у неї гарний і чемний, не те що мій. Власна кров, а  хоч відірви та викинь. Здихатиму, склянки води не принесе. - позаздрив генерал Валькірії. - Мій не вибачив, що забрав у матері. А нащо він був тій курві? Так більше й не народила нікого, а так побивалася за сином, наче я його вбиваю, а не надаю можливості для кращого життя. Не така йому мати була потрібна. От і виріс наче не рідний. Вовк-одинак. Тепер собі дівку завів, носиться з нею, як з писаною торбою. А на батька плювати. Йому б таку матір, як ця пава. Он у неї який син. Сама чемність та послух. Така виховала б і мого, та що тепер мріяти.