Синок у баби Галі не простий

- Ой. І що тепер? - злякалася я, що провалила практику.

- Нічого. Він тебе читає з першої секунди. Нічого не змінилося. Ми досі нічого не взнали. Крім того, що нас тільки що перевірили. А що йому перевірка показала - теж не знаємо.

- Ми знаємо, що нічого не знаємо. Ото радість.

- Ні, мала, я тепер дещо знаю. Та газета - рекламна, з одного із готелів того містечка, де мене викрали прямо  з балкона. Того самого готелю, Лін, де ми з тобою були влітку. І вона друкується теж тільки влітку, мала. Бо зараз мало відвідувачів, невигідно друкувати.

- О-о. Та ти напав на слід. І мовчиш, про якісь незначні здогади уже пів години торочиш.

- Ти сюди навчатися приїхала, от і навчайся. З газетою просто пощастило, що я її бачив. А так довелося б землю рити. І може нічого не нарити.

Він посміхнувся й скуйовдив моє уже відросле волосся. Настрій у нього покращився. Він зараз був повністю у своїй стихії, і я з ним теж. Неймовірне відчуття, до мурах і запаморочення! Ще влітку я була загнаним звірятком. Якби не Макс, сталося б непоправне...

- Я цей шрифт запам’ятав. - перебив дражливі спогади мій динозавр. - Оці готичні звивини. Мені її кожен день приносили в номер. 

- Молодець, Максику. -  улесливо сказала я. Бо знаю, що чоловіків треба хвалити, вони без похвали чахнуть.

- Молодець я, малихо, ти права. Тільки ще й везунчик. - задоволений Макс тільки що не мурчав, як ситий кіт.

- Ага, я пам'ятаю, Максе. Але що тепер робити? Ти тільки подивись, що мені відповіли з відділу експертизи.

Я показала телефон Максові. Він глянув і покивав головою, потім  ретельно стер  усе листування з конторою, задумливо мугикаючи.

- Максе, це глухий кут, ми втратили слід?

- Мала, слід втрачають мисливські собаки. А ми одержали нові дані. Нездумай будувати гіпотези без достовірних даних і на основі особистих симпатій.

Я удала, ніби записую пальцем на лобі його вказівку. Він поцілував мій палець, але зробив серйозне обличчя і продовжив лекцію. Дуже сумлінний він препод. Добре, що хоч не нудний.

- Ми тепер знаємо, що це писав не він. І можемо допустити, що підкинув все ж він, бо чужі у селі не з’являлися. Місцеві всіх помічають, та тут на узбережжі й сховатись ніде. Хто б чужий знав, що ти там ходитимеш зранку, а не в інший бік підеш або зовсім не підеш на берег? І що ти перша знайдеш той клаптик. Тож у нас буде робоча гіпотеза, що то забудько підкинув тобі нащось.  А все інше будемо розробляти далі, Ліно. Не вішай носа. Я везунчик, а у тебе незамилене око. Об’єкт налаштований щось повідомити тобі або через тебе. Це уже плюс. І ще можна допустити, що ці дві газети з одного й того самого місця. Що їх тримали десь, де є мастило або олія. Тобто на кухні або в гаражі того готелю. І дати на них  є. Це дуже багато, мала. 

- Ми поїдемо розпитувати, чи не бачили когось з об’єктом у готелі?

- Ми не поїдемо. Але там без нас розпитають. Мені там світити  мордою не можна. Я ж там теж був, хоч і бритий налисо. Могли запам’ятати не ті,  хто треба.

- А я? 

- А ти одна не поїдеш. Ти тут стажистка. І легенди у тебе немає. Хто ти там можеш бути така, і чому тобі стало цікаво знати про нього?

- Ну я можу бути сестра, що його розшукує, хіба ні?

- Ні, мала. Ти забуваєш про крису і про те, що і його, і мене чекали там і знали й наш вигляд, і звички. Тож і особові справи наші могли бути їм відомі.

- І?

- Він - сирота, без батьків і близьких рідних. З дитбудинку. Нема у нього сестер, братів теж нема. У нас люблять набирати таких на службу,  так простіше. Ти теж з таких, мала.

Він підійшов до мене ззаду і теж дивився у вікно, де  наш об’єкт знову годував качок, насипаючи їм зерно з великої миски.

Макс притулив мене до себе, поки ніхто не бачить і сказав, що як так годувати, то качки вийдуть золоті. Він спеціально взнавав, їм треба зелень і ще щось, а не хліб і зерно. 

- Це теж щось означає,  правда? - спитала я.

- Може, малихо. Може. Це те ж саме, що її намагання здаватися бідною санітаркою  і при цьому наймати робітників за гроші, більші за її платню. Вона дуже затратно розрахувалася. Грішми, причому не з заначки. То з нових пачок купюри. І не пропонувала за роботу ні смогону, ні горілки -  тут це теж валюта.

- Он воно як! 

- Вона ніби хоче заробити на качках, а годує їх дорого.

Макс мене сильніше притиснув, поки говорив. Я повернулася до нього обличчям, встала навшпиньки й теж обняла. Динозавр зразу затамував подих, його серце забилося частіше.

Ми обидва зітхнули, бо зараз той забудько неписьменний має сюди зайти. І наше ранкове усамітнення буде безнадійно порушене.

Тому я протиснулася у Макса під ліктем і пішла до столу допивати молоко.

В сінях почулися впевнені розмірені кроки, і забудько зайшов у хату, не стукаючи. Він не дивився на нас з Максом.

А я дивилася на нього крізь своє відросле волосся й побачила, що він кинув швидкий погляд на відро з газетою.

І тут мене наче хтось смикнув за язика.

- Я дихала морським повітрям зрання. На березі. І знайшла там клапитик газети з написом “тікай”. То не ви загубили?

Він рвучко повернувся й радісно посміхнувся до мене.

- Мабуть, я. Там точно щось написане. Мені треба це комусь віддати. Я це недавно згадав. І передати на словах. А кому - не пам’ятаю. Не тобі?

- Звідки мені знати. Але навряд. Чого я маю тікати й від кого?

- Шкода. - трохи посмутнішав хлопець. - А ти не можеш мені віддати ту записку? Бо може я згадаю, для кого вона, і тоді віддам. Це ж, мабуть, важливо - попередити?

- Мабуть. Я пошукаю, бо викинула кудись. Якщо вітром не віднесло в море, може в траві десь досі лежить. Тільки самі подумайте. Якщо вона у вас давно, то може уже не актуально? Може тому комусь уже можна не тікати, або він давно вік?

- Може. Але ти пошукай, нехай буде. І віддай,  як знайдеш. - сказав цей загадковий тип, сідаючи за стіл.