Тікай 2.0

Поки Коханий спав і бачив сон про діамантову доріжку і обійми з донною Розою,  ми обіймалися з динозавром по-справжньому.

Вірніше почали з обіймів і поцілунків. 

Лежали на  тоненькій ковдрі біля вогнища. Під похмурим осіннім небом і холодним вітром з моря.

Але не відчували холоду. Навпаки - жарко було. І так солодко, як не буває солодко  навіть від морозива! 

І ще так одночасно холодно й жарко, як від морозива, що полите  спиртом і палає. Скучили за ці дні, які були такими довгими й одинокими без уже звичної втіхи від близькості рідної людини.

І тепер, коли нарешті ми з динозавром на морському пісочку, під плюскіт хвиль  холодного моря ділили одну ковдру на двох і надолужували загаяне, то ніяк не могли надолужити  - хоча б просто надихатися  трепетом і  щастям від  близькості й насолодитися тим, що знову повністю й цілком разом. 

Не могли наговоритися, а про що говорили - самі не пам’ятали і не розуміли.

Коли відпочивали від пестощів - дивилися на майже згасле вугілля, слухали шум хвиль і гріли одне одного від холодного вітру.  

В кострищі допікалася  закопана Максом картопля з салом всередині кожної картоплини й перці з сиром та зеленню - у фользі А  неподалік стояв кульок із помідорами з бабчиного городу і пляшка домашнього вина, що її купив Макс на пробу у когось з місцевих.

Це мала бути наша Романтична Вечеря.  Мабуть, уже й спеклася та картопля, й сир повитікав з перців, але ми забули про їжу й вина нам було не треба.

Вітер, солоне повітря з запахом  полину й нашого кохання п’янило саме по собі, до нестями і повної втрати інтересу до реальності. І нехай весь світ почекає.

Виявляється це дуже довго - ці кілька днів, коли бачиш його так близько, а підійти не можна. Не можна говорити йому одразу все, що спадає на думку й обговорювати щось важливе.

Нам тепер було так добре, наче ми рік не бачилися. І навіть думати не хотілося про те, що зараз треба загасити вугілля й іти у ту хатинку на гусячих лапках, як її обізвав Макс.

Та ми і мали б уже йти, тільки от ще трохи побудемо вдвох,  надихаємося близькістю, і уже зовсім зараз підемо спати кожен у своє ліжко.  

Вугілля майже прогоріло. І не давало світла.

Ми сіли на ковдрі, яку Макс завбачливо прихопив з собою. 

Він застібнув на мені куртку і замотав шалика. 

І тут біля кострища наче зіткався з повітря темний високий силует.

І голос бабчиного “синка”  пролунав, як грім  ясного неба. Я зіщулилась. Макс миттю опинився між  хлопцем і мною.

- Що це ви тут поночі робите? - спитав цей об’єкт спостереження, що спостерігав за нами краще, ніж ми за ним.

І сам собі відповів

- Картоплю печете?

- Ага... - сказала я, бо я ж відповідаю за контакти з населенням. - Уже, мабуть, спеклася. І перець ще. А баклажани ми вдома забули. Може завтра спечемо. Хочете з нами  - пригощайтеся.

- Із задоволенням! - по-воєнному чітко й швидко відповів цей підозрілий тип.

Він дістав акуратно складеного пакета з напіввідірваної  кишені старої куртки, розгорнув одним рухом  і сів на нього, тримаючи спину дуже рівно.

Куртка була явно з чужого плеча, а може й знята з городнього опудала, бо ганяти більше нікого не треба, урожай зібрано. А тут як раз треба комусь куртки.

Логічно. Він же влітку пропав. Пам’ятаю, яка тут була спека. У майці жарко.

Цікаво, а інший одяг на ньому теж чужий? 

Тим часом цей хлопець дуже вправно розгріб вугілля паличками, що випали з кострища.

Фольга засяяла червоним у тьмяному світлі від вугілля, як дорогоцінні камені, невчасно нагадавши ті скривавлені камінці на його руці,  качку без голови та кров,  розлиту по сходах. 

І все те, що Макс намагався пригасити в моїй пам’яті останню годину, знову продрало по нервах..

І все одно - мабуть, Макс мене заспокоїв за цю таку коротку годину. Бо тепер мені хотілося не верещати й ховатися за Макса, а спитати пояснень у цієї дивної людини, що була одночасно такою методичною й акуратною, але не боялася чистити свинячий хлів і забруднити руки в крові, мала чисту літературну вимову, але називало качок індовуткми, складала пакет як по лінійці, й клала його до напіввідірваної кишені.

Нехай зараз же скаже - він прикидається чи забув усе.!

І головне - на чиїй він стороні, що хотів сказати отими камінцями? 

Вони завеликі для того, щоб санітарки з мізерно зарплатою носили їх у сережках або робітники санітарок знаходили в кишенях курток, знятих з опудал.

Ага, так він і відповів. Він сказав зовсім інше.

- Дівчинко. - сказав він мені привітно. - Їж, не бійся. Якщо твій дядько до тебе чіпляється - тільки скажи. Дівчат не можна ображати. Це я пам’ятаю. Хоч не пам'ятаю, звідки.

- А. Дякую за щедру пропозицію. Він мене не ображає, тільки іноді кричить. Він не має досвіду виховання. У нього нема своїх дітей. Але дякую за те, що пригощаєте мене моєю картоплею і перцями, що дядько спік.

- Вона також і моя. - безтурботно посміхнувся цей дивак, ніби не помічаючи, що Макс напружений, як хижак перед стрибком. 

А може й не помічаючи, може він таке теж забув. 

А пам’ятає тільки,  як мама його водила в садочок і по дорозі росила не ображати дівчат. Бо їй влетить від виховательки. А може і й цього не згадав.  Але що дівчат не можна ображати - пам’ятає твердо.

- Вона не твоя. - Макс майже шепотів, але у мене морозом сипнуло поза шкірою від загроз в його голосі. Я не одразу зрозуміла навіть, що він про картоплю, а не про мене. 

 - Я за неї заплатив. І за сало. І за вино з помідорами. - Макс трохи знизив тон.  - Можеш їсти, раз мала пригостила. А між родичами не ставай. І не лізь у сім’ю. Вона мені повинна казати, якщо ти її намагатимешся якось образити або затиснути в куку. А не тобі щось казати. Може в тебе щось з пам’яттю, як ти чогось там не пам’ятаєш. Так запиши собі десь, що буває за насильство над дівчиною.