Дещо про користь свіжого повітря

- Молодець. - хвалить мене Макс за мою сонну, але правильну  відповідь. - Ти куртку надінь, щоб і правда не застудилася.Тут завжди вітер холодний і волого. І сама нічого не роби. Тільки спостерігай і вчися. То твоя перша практика…

- Ой, завівся. - нарешті прокидаюся я. - Ти про щось інше можеш говорити, крім того, який ти  в нас досвідчений і головний, і яка я нічого не вмію, не знаю, ще й розумово відстала склеротичка, бо не можу запам’ятати ні з першого, ні з сотого разу таку складну легенду й інструктаж. 

- Це був наказ, мала. А інструктаж був до цього. Відчуй різницю. Тут може ділов на пів години. А може все складно. Ми не знаємо,  але взнаємо. Тут тобі не залік через ліжко отримувати у мене. Всяке може статись.

- Ой, Максику, що тут може статися.крім того, що тиждень ніякого ліжка і заліків? - жалісно питаю я. 

Макс теж скрушно зітхає і пригортає мене до свого гарячого після зарядки тіла.

- Мала, ти не шариш. Бо ти в конторі зовсім недавно. Генерал хоче нарощувати темпи й підіймати градус накалу. Його чогось досі не підвищили після тої операції. І він так просто цей випадок не пропустить.

- Ну і добре. У нас от відпустка намітилася.Ти чого  мене лякаєш?

- У нього типу чуйка на смалене, мала. Він би мене інакше не висмикнув з лекцій. Генерал наш  не хоче чужих допускати, щоб не перехопили жирне діло.

- А так і не скажеш, що він забобонний.  Звичайний дуб-дубом воєнний з анекдотів.

- Він і є такий. В конторі інакше не піднімешся. Дуб. Тільки з чуйкою. Було б щось просте й легке, сам би поїхав.-  типу на білому коні,  в кабінеті не засидівся, дивіться всі, як він голими руками переміг ворога. А було б щось зовсім нецікаве, то наказав би місцевим сексотам посадити того безпам’ятного в поїзд із супроводом і доставити сюди.

- Ти мені цього не казав.

- Не хотів настрій псувати, Ліно. 

Макс дихає у над моїм волоссям і не може надихатись. Тиждень бути нарізно, то дуже довго. У мене теж серце стискається.

- Ще надивишся на всяке, мала. А так ти хоч відпочила. Колись візьмемо справжню відпустку і поїдемо фурою через всю Європу. Покажу тобі все цікаве. У фуру сувеніри складатимеш  і все, що тобі сподобається. Привеземо у фурі Ейфелеву башту, поставимо на газоні перед домом, красиво буде - намагається він хохмити. 

- Гарно придумав. - я теж посміхаюся, щоб він не переживав. 

Отак ми й доїхали до місця призначення - якогось села, де автобус ходить до райцентру два рази на добу.

Я пригорнулася до динозавра, він обійняв мене однією рукою, другою дуже міцно тримав руля. 

Машина плавно зупинилася. Він вийшов подивитися на місцевість, де нам випало  працювати, а я перевдяглася в новий велюровий костюм, бейсболку й чобітки на невеликій шпильці  й з великими стразами, що мали зображувати розсип діамантів.

Ми мало не посварилися через них, бо це знаряддя вбивства, до того ж зовсім не стильне. 

Я півдня вчилася в них ходити. То одне діло - по паркету, а інше - по асфальту.

Але нічого, якось прилаштувалася. Хоча бігати в них, як дівчата навкруг мене бігають, так і не наважилася.

Макс був теж у спортивках і старій шкіряній куртці, але без кепки. Його волосся відросло, і коротка стрижка повністю закривала красиве тату на голові. Він здавався великим, але незграбним і трохи нижче на зріст, бо майстерно скулив плечі.

При цьому чогось мав вигляд не шпани, а як раз якогось фермера середньої руки, що йде вгору по кар’єрі, не впустить своєї вигоди й за копійку не вдавиться, а вдавить конкурента.

В цьому одягу не було видно його тренованого тіла. Він здавався не таким вже й високим,  товстуватим, зовсім не спортивним дядьком, що крім свого лотка на базарі нічим не переймається і не схильний ні до бійок, ні до надмірної цікавості до чужих справ.

Макс міцно пригорнув мене, я востаннє на цьому тижні розчинилася в спокої й щасті, такому звичному останнім часом.  

Тепер мінімум сім днів ми майже чужі люди. 

Я за легендою - племінниця, дочка його непутящої сестри, хвороблива й недалека. Він - мій дядько, якому не до мене. 

Я від дурного розуму й поганого виховання занадто товариська, завжди лізу в особисте й пхаю свого носа всюди, куди схочу. Тобто збиратиму плітки, чутки й обмовки селян, що Макові не за статусом.

Макс типу зайнятий гуртовим закупом пізньої городини для свого магазину. І йому не до місцевих з їх нецікавим життям, далеким від його бізнесу.

То була трохи засада. Бо насправді я інтроверт. І не люблю чужих, не цікавлюся їх особистими справами. Та робота у мене тепер така, що це нікого не хвилює. В тому числі мене.

Ми з Максом ще трохи постояли в обіймах, поки нас ніхто не бачить. 

Я дихала рідним запахом, теплим і мускусним, бо помитися він ще не встиг, а фізкльтурка зранку - то для нього святе. 

Він зарився носом за моє вухо й зітхав, наче ми розлучалися назавжди.

Але робити нічого.

Ми відійшли на півкроку одне від одного. І це була дуже далека відстань. Так далеко ми не були вже дуже довго, може й місяць. 

Вітер зразу став втричі холодніший і забрався під мого бомбера, наче на мені зовсім нічого не було.

Динозавр дістав з кишені теплого шарфа і звелів мені хоч горло замотати й топати швидше. Між будинками повинно бути не так холодно. Ми рушили. 

Він попереду, наче закриваючи мене від вітру своєю широченною спиною. Я позаду, але намагаючись не відстати від довгоногого Макса на своїх шпильках у стразах. 

Наш об’єкт знайшовся в четвертому домі від автобусної зупинки. 

Високий молодий чоловік з воєнною виправкою,  надто відрослим волоссям і пустим поглядом сипав з ґанку зерно якимсь домашнім птахам. 

З картинок у дитячих книжках я впізнала курей і ще якихось птахів, що були схожі на індиків, качок і гусей одразу. Вибачте, я дитя асфальту. І тому не дуже розбираюся в птахівництві. 

Макс впевнено відчинив хвіртку і спитав того хлопця, чи не можна тут зняти житло на тиждень, племінниці б  подихати морем, а йому закупити городину. При цьому він по-особливому склав пальці лівої руки й потер ліве око.