Глава 5

– Що за дива! - Вигукнула дівчинка, дивлячись на відображення Кощія. Цікавість одержала перемогу над страхом, і вона сміливо запитала: - Це дзеркало теж чарівне?

Кощій зупинився, здивовано переводячи погляд із дзеркала, де йому бачився виродок, на дівчинку, яка розглядала його, наче дивину, періодично поглядаючи в дзеркало.

– Звичайне дзеркало, – нарешті буркнув Кощій, ще раз глянувши у відбиток.

- Так ні ж! - Наполягала Надя. – Там, – вона махнула рукою у бік дзеркала, – і тут, – вона тицьнула пальчиком у бік Кощія, – дві різні людини!

Горинич з подивом зазирнув у дзеркало почергово всіма трьома головами, бо всі три одразу в кімнаті не поміщалися. Він ніяково переминався з лапи на лапу, тупцюючи біля порога. Але в дзеркалі бачив тільки самого себе, і Кощія. Змій-Горинич невдоволено насупився, ніби в нього забрали іграшку.

А ось мітли виявилися спритнішими. Ледве помітними граціозними рухами вони змахнули кілька разів своїми спідницями-прутиками, змітаючи з великого дзеркала в людський зріст весь пил, що накопичився. Тут же взялися за роботу і ганчірки, що свистали, мов на палубу корабля, величезні тази з водою. Остання з мітел, пробігаючи повз дзеркало, теж зазирнула до нього. Але, крім самої себе, нічого й нікого там не побачила. Наче дзеркало не могло вмістити відразу всіх і відбивало по одному.

- Та ти знущаєшся! - вигукнув Кощій, і Надійка всерйоз занепокоїлася, що терпіння його закінчується. - Які ще дві людини! Зізнавайся, хто тебе підіслав! – і він погрожуючи нахилився до неї, змахнувши рукою з кігтистими нігтями.

Ні, зачекайте, а де ж пазурі?!

Кощій здивовано завмер, і почав розглядати свої руки. Довгі пожовклі страшні кігті зникли, і на їхньому місці проступили мигдалеподібні гарні нігті.

Він своїм очам не вірив. Як таке могло статися? Скільки десятків років він бачив себе таким: сивим, трохи згорбленим, пазуристим? А чи був він таким, чи тільки бачив себе так? Як його бачили інші?

Кощій знесилено впав у крісло, яке чарівні домашні встигли дбайливо посунути до дзеркала. Він дивився на свої руки, а всі дивилися на нього.

– Не знаю, чи це вас порадує, шановний Кощій, але мене до вас ніхто не підсилав. Боюся, що потрапила до вас зовсім випадково.

Мітла ніби раптово вальсувала біля крісла господаря, привертаючи до себе загальну увагу. Надя не могла відірвати погляд від трудівниці чистоти. Цікаво, вона – зачарована дівчина? Чи всі вони тут зачаровані?

- Невже я схожий на такого лиходія, який ув'язнив би живу душу в предмет? - підвівся Кощій і відразу задумливо опустив голову. 

Власне, яким вона могла бачити його, якщо він сам десятиліттями бачив у собі лише чудовисько?
Надя схаменулась, що міркувала вголос, але не могла так скоро придумати, як же тепер виправити прикру помилку.

Нарешті дівчинка приголомшила всіх своїми словами, яким і сама здивувалася.

– Я не вірю, що злими народжуються, – заявила вона. - Та й ви не схожі на злого. Адже, якщо казки мають рацію, то зараз я була б у в'язниці. І де всі Василіси Премудрі, Прекрасні та інші, які у казках нудилися у вас у неволі? - Вона допитливо зазирнула в очі Кощію, намагаючись зрозуміти його поведінку. - Отож! Щось тут не сходиться... - Дівчинка задумливо постукала маленьким черевичком по підлозі, піднявши шар пилу, і відразу чхнула. 

Мітла з совком в цю секунду поспішили очистити підлогу від бруду та пилу, і до них приєдналися ганчірки та тази з водою, відтісняючи дівчинку до дзеркала. 

– Куди ви поділи красунь? – вимогливо спитала Надя.

- Нікуди я нікого не дівав! – обурився Кощій, і всі з подивом побачили, як його волосся чарівним чином укоротилось і потемніло, склалося у гарну пишну копицю каштанових кучерів. – Їм було нудно з їхніми судженими Царевичами, які часом були не просто Іванами, а ще й Дурнями. Так що вони вдавалися до мене за порадою. А коли заявлялися їхні лицарі в обладунках, то розігрували викрадення. Так вони отримували і свободу від Царевичів. Тут уже нам із Гориничем, – гірко посміхнувся Кощій, – доводилося відбиватися від завзятих кавалерів. Не казати ж їм, справді, що пані проти такої їхньої уваги! Комусь це могло і долю покалічити – душевні рани важко затягуються.

Те, як він це сказав, чомусь відродило в пам'яті Наді образ красуні на одному з полотен Кощія. Ким вона йому доводилася? Чи була вона однією з тих принцес, які тікали від наречених? І куди зникали потім усі ці примхливі дамочки?

– Оце так… – захоплено прошепотіли всі в кімнаті. Надя здивувалась такому повороту історії. А всі інші здивувалися тому, що варто було Кощію сказати правду, яку досі він уголос і не вимовляв, як і вії його перестали бути сивими, і стали темними, в тон волоссю.

Надя все гадала, чому так сталося. Якщо Кощій має вічність, значить, це не час зафарбував його волосся і вії? Що ж тоді?

- Скажіть, - задумливо промовила Надія, - а в тих кімнатах, які я не встигла побачити... Принцеси жили там?

– Та вони майже не жили в мене, – просто відповів Кощій.

– Де ж вони мешкали? – продовжувала допитуватись дівчинка. – Чи у тих кімнатах ви зберігаєте трофеї переможця?

- Трофеї?! – здивовано перепитав Кощій, а Горинич у дверях невдоволено пирхнув.