Глава 2

- Дива якісь! - обурилася дівчинка і розсміялася, зрозумівши, що сказала. - Напевно, я просто дуже втомилася та заснула. Спробую я прокинутися.

Вона потяглася, моргнула, потерла очі руками. Але сон нікуди не зникав. Дівчинка спохмурніла.

- Але ж це все не може бути насправді! - Вона звичним жестом уперто виставила вперед підборіддя і озирнулася. – Ма-ам… – невпевнено протягнула дівчинка, – па-ап…

Але ніхто їй не відповів. Досить близько пролунало важке:

– У-уф-ф… – і дівчинка мимоволі здригнулася, злякавшись.

- Ведмідь? - спитала вона незрозуміло в кого і знову озирнулася на всі боки. - Що ж, написати ведмедя з натури було б чудово ... - Дівчинка хоробрилася, все ще сподіваючись, що це лише сон і нічого страшного з нею не може статися.

Але грузне «уф» повторилося знову і стало начебто ближче. Потім щось важке з гучним стукотом упало так, що земля під ногами заходила ходуном.

"А раптом звір поранений, і йому потрібна допомога?" - Подумала дівчинка і нерішуче зробила крок вперед, перебираючи в голові мамині настанови про те, якою травою яку хворобу лікувати. Щоразу, коли вони з мамою та татом вирушали за грибами, мама водила доньку лісом, показувала різні трави і розповідала про те, які хвороби вони лікують. Про те, наскільки багата природа цілющими зіллями. Адже ліс – справжня аптечка для мешканців.

Тим часом дівчинка підібралася вже зовсім близько і виглянула з-за дерев.

- Ось так! - Вигукнула вона, не стримавшись. Перед нею на галявині стояв старий замурзаний будинок, де-не-де забитий дерев'яними дошками, а місцями – і шматками металу. Збоку він здавався старим, весь у латках. А посередині галявини лежав якийсь величезний звір. З його ніздрів валила клубами пара, ніби стояла люта зима. А боки важко здіймалися. - Еге як тебе скрутило ... - цокнула вона язиком, підходячи ближче. 

Мама, звичайно, вчила її тому, що поранений звір удвічі небезпечніший. Але їй було так шкода бідолаху, який важко дихав, здригався, сопів, і борсався величезними лапами, прикривши очі від болю.

Тут очі чудовиська розплющилися. Він почув її, і здивувався не менше самої дівчинки, що в лісі є хтось ще, крім нього самого. Підняв голову. І дівчинка злякано закричала. Чудовисько сів і теж закричав. Вони дивилися один одному в очі і не переставали кричати. І це було б дуже кумедно, якби у чудовиська, якого вона пожаліла, було не три голови, а отже, і шість очей. На щастя, лап у нього було лише чотири, як у всіх тварин. Дві задні явно служили йому ногами, а дві передні - руки-крила.

Зрозуміло, замурзаний застарілий будинок не міг належати чудовиську. Адже воно майже таке саме величезне, як сам будинок. Так подумалося дівчинці. В цей момент на їхній крик з хати здався старий. Він страшенно хмурився, і від цього здавався навіть страшнішим за чудовисько. Часом настрій і вираз обличчя так спотворює людину, що жодному чудовиську з нею не зрівнятися. Тож дівчинка відразу замовкла, і подивилася на хазяїна дивного будинку. Потвора теж замовкла, змахнувши величезним хвостом і важко зітхнувши. Вийшло це в нього так кумедно, що дівчинка навіть посміхнулася. І страху як не бувало.

– Ти що тут влаштував, Гориничу? - Невдоволено буркнув господар будинку, ніби й не помічаючи дівчинку.

Вона здивовано глянула на чудовисько. Недовірливо примружилась.

- Та бути цього не може! Маскарад якийсь! Зізнайтеся, це Матвій Іванович попросив вас розіграти мене, щоб я повірила, що чудеса бувають? - і дівчинка допитливо схилила голову набік, по черзі розглядаючи дивних мешканців лісу.

– Хто такий Матвій Іванович? – пробасило чудовисько, і розгублено моргнуло всіма очима.

- Як це, не існує? – ще більше насупився старий.

- Та годі вам! – махнула рукою дівчинка. - Я ні в що таке не вірю! Все це казки, вигадки просто!

Дівчинка посміхнулася, а двоє її співрозмовників не переставали здивовано клепати очима і дивитись наче на диво дивне. Маленька дівчинка з двома чудовими косами дивилася на них і не вірила, що вони існують.

«Оце вже справді диво!» – подумав Кощій, і почухав потилицю. Двері в нього за спиною тихенько рипнули, видаючи домашніх, які пробралися на подвір'я подивитися на дивну гостю.

- Ти хто така? – грізно дивлячись на неї, спитав Кощій.

– Я – Надія, – представилася дівчинка, і кумедно присіла перед Кощеєм у жартівливому кніксені, притримуючи краєчок сукні.

Горинич важко дихав. Отже, неможливо було не звертати на нього уваги або забути про нього хоч на хвилину. До того ж він зовсім не здавався Наді іграшковим, придуманим, несправжнім. Їй довелося зібрати в кулачок всю свою сміливість, щоб знову повернутись до чудовиська. Повіривши, що все відбувається насправді, зробити це виявилося набагато важче, ніж раніше, коли вона думала, що це тільки маскарад, влаштований її учителем малювання.

Горинич з цікавістю розглядав дівчинку, старий невдоволено бурчав щось, дивлячись на Горинича, а сама дівчинка не зводила очей з величезних рук-крил, якими Горинич тримався за живіт.

Мама завжди казала їй, що найкращі ліки від свого болю та страхів - це допомога тим, кому вона потрібна у цей момент. Тому дівчинка мужньо зосередила увагу на тому, як поводився Горинич (а вона вже не могла заперечувати, що це саме він!), і дійшла висновку, що триголового змія мучать коліки.