Глава 6

Кощій підняв голову, почувши, що дівчинка теж малює. І якщо раніше вона викликала в ньому цікавість, то тепер він був просто підкорений маленькою сміливою дівчинкою, яка розуміла і поділяла його захоплення цими чудовими відчуттями, коли пензель торкається полотна, м'яко наносячи яскраві фарби і створюючи справжні картини. Крізь все тіло хвилями проходить наче чаклунство, виливаючись на полотно, папір або щільний картон цілісними барвистими образами. Він згадав, з яким трепетом юна художниця тримала в руках один із портретів – його ранню творчість. Що б вона сказала, побачивши пізні роботи? Йому стало неймовірно цікаво та важливо почути її думку. Але він не наважувався поставити це питання. Занадто різко, надто рано. Не можна так швидко довірятись. Адже це може спричинити новий біль.

Отак знахідка! Ні, він не стане її проганяти, і взагалі відпускати не стане, твердо вирішив Кощій. Принаймні, доки не дізнається її думку про кожну зі своїх картин. Він подумки свиснув, згадавши, скільки їх у його будинку накопичилося. Його серце наповнилося радістю передчуття, немов тисячі метеликів в одну мить розкрили в грудях крила, злетіли вгору, до світла.

І тут вона продовжила свою розповідь, знову наганяючи на неї смуток.

– Але я більше не малюватиму, – сказала Надя, і пояснила. - Адже я можу опинитися і десь ще. Сюди, наприклад, потрапила, коли малювала ліс.

- То тебе привели сюди полотна? – одразу ж пожвавішав Горинич, підводячи голову й уважно дивлячись на Кощія.

Дівчинка здивовано переводила погляд із одного казкового створення на інше. А Кощій відповів другові:

– Так, Горинич, здається, знайшлося моє останнє полотно.

- Як це так? - Запитала Надя.

Кощій почав розповідати їй свою історію, потроху згадуючи і забуті часи.

- Одного разу якийсь молодець на бойовому міцному коні з'явився до мене з мечем, і зажадав забрати все моє чаклунство. Та тут він побачив мої картини. Такі, як вішають у палацах. І вирішив чомусь, що саме за допомогою них я опиняюся в королівських замках і викрадаю красунь. Тож він усі мої полотна, що знайшов, викрав. Тільки його на шляху додому обікрав Соловей-Розбійник. Картини розходилися серед лісових мешканців.

- А що, правда, твої полотна можуть переносити людину в інше місце? - Поцікавилася Надя, слухаючи, затамувавши подих.

Кощій похитав головою.

– У тому й справа, що не можуть. Але віра – сильна штука. Вона і творить чаклунство. А добрий молодець вірив, що саме картини винні, що у них сили. І інших у цьому переконав. Мені коштувало величезної праці знайти всі картини, крім однієї, щоб нікому вони не завдали шкоди. Адже той, хто не вміє поводитися з помахом чарівної палички, несе небезпеку для себе і для інших.

Надя відразу здогадалася, що та остання картина, яку він не знайшов, і є її полотно. Ось як вона опинилась у чарівному лісі! Але як повернутися додому? І як це полотно виявилося у Матвія Івановича?

- А чому до тебе приїхав той молодець, якщо ти кажеш, що нікого не викрадав, не зводив зі світу, і шкоди не завдав? – підозріло примружилася дівчинка, не поспішаючи вірити у шляхетність Кощія. 

Все в цьому світі буває оманливим, і лише всесильний час вміє розставляти правду по місцях. Потрібно лише дочекатися.

Він кивнув, наважившись довірити їй найголовнішу таємницю, а Горинич знову вмостив голови на лапи, приготувавшись слухати.

– Я був найслабшим хлопчиком із усієї озерної родини. Але найстаршим. І мав, коли підросту, стерегти ворота.

- Які такі ворота? – одразу спитала Надя.

– Ворота у підземний світ. Це сімейна традиція...

- Стривай! Що значить у підземний світ?!

– Світів так багато... Це лише один із них, – ухильно відповів співрозмовник. Надя зрозуміла, що наполягати марно і промовчала, хоч у її голові вже крутилися десятки запитань. – Я часто хворів, – повернувся Кощій до перерваної теми. - І ніхто не хотів зі мною дружити. Ніхто не грав. Я був негарним та неслухняним. Тож друзів у мене не було. Окрім Горинича, звісно. З ним ми з дитинства дружили.

Але він часто й надовго відлітав, а я залишався зовсім один. Лісові жителі – мої однолітки часто дражнили мене. І я перестав намагатися потоваришувати з ними. Почав злитися, ображатися. Дедалі більше малював, і дедалі менше з ними грав. Але потім я раптом зрозумів, що злість робила мене сильнішим за них. І мені сподобалося, що я можу бути сильнішим за тих, хто мене ображав… – зізнався він, крадькома глянувши на Надію. 

Але дівчинка, попри його побоювання, не схопилася з крісла і не втекла від огиди до його визнання. Адже він не міг бачити, як перетворюється, розкриваючи їй душу, і тому не знав, як хотілося їй побачити того красеня не в дзеркалі, а просто перед собою. 

– Я сердився, – продовжив розповідь Кощій, – і я бився. Я бився за свої образи з кривдниками. І все частіше почав перемагати. І тоді вони почали мене боятися. І вони, і сільські хлопчаки, які вдавалися раніше посміятися з мене. Вони бачили, що моя чарівність і моя злість допомогли мені перемогти багато разів, і вже не могли впоратися зпро мною на кулаках або зрівнятися чарами. І тоді вони вигадали інший спосіб. Вони шукали тих, хто міг би зі мною впоратися. Розповідали всім, хто готовий був слухати, про мою жахливу вдачу. Говорили про те, наскільки я жорстокий. І навіть я згодом повірив їм. Навіщо марнувати час і когось переконувати, якщо можна просто виправдати очікування? Особливо я вірив у ті моменти, коли черговий заїжджий богатир, не намагаючись розібратися, де правда, стукав у мої двері, тримаючи в руках меч.