Глава 3

Горинич, як підозрював Кощій, уже більше вдавався, ніж правда хворів. Було очевидно, що йому дуже подобається увага дівчинки. А вона дбайливо пов'язала навколо його горла цілу скатертину, яка на ньому виглядала як маленький слинявчик, і простягла кухоль з відваром. Та ще простежила, щоб він випив його весь, завжди щось примовляючи. Причому, зазвичай Горинич закочував з цього приводу цілу істерику, вимагаючи солодших і смачніших ліків, а тепер покірно пив, лише іноді невдоволено кривлячись.

Кощій просто дивувався, що з його грізним і могутнім другом створила турбота маленької тендітної дівчинки. Які забуті й дивні відчуття, подумав Кощій, ще більше зігнувши згорблену тягарем болю та образ спину.

– Мені б так вміти насолоджуватися життям, як Горинич… – сумно пробурмотів він, спостерігаючи за Гориничем і Надією, що дивно швидко подружилися.

Дівчинка й сама дивувалася, що так швидко перестала боятися і повірила, що все це не сон. Але, можливо, той, хто каже, що чаклунства не існує, просто більше за інших хоче його зустріти?

Кощій не міг збагнути, що тепер йому робити з цією непроханою гостею, яка стривожила весь його будинок і навіть не помічала його похмурості і злості. Адже всі насамперед бачили в ньому саме це. Він звик до цього, і йому це навіть стало подобатися. І тут він, несподівано для самого себе, вирішив, що спершу повинен якнайбільше дізнатися, а тільки тоді думати, що з нею робити.

«Можливо, – подумав Кощій, – я відправлю її до Баби Яги. Вже вона знайде управу на це безглузде дівчисько...»

Горинич за якихось півгодини з жахливого Змія перетворився на ручне цуценя, яке готове було харчуватися чим завгодно з рук свого юного «лікаря», аби з ним і далі так нянькалися.

От, чому він бував такий сердитий, – зрозумів Кощій. Його другові просто не вистачало уваги та доброти. А ще – біль робив його трохи злішим, ніж він був насправді. Але чи правильно заохочувати таку поведінку чи треба братися за перевиховання? Чи вправі він перевиховувати іншого? Що все-таки краще: дати гладкому Гориничу його улюблені ласощі, щоб уберегти його і свої нерви, або категорично заборонити, піклуючись про його здоров'я? Але ж тоді він розхвилюється. А хіба це не так само погано, як би він простежив за помірним споживанням ласощів?

Кощій насупився і увійшов до будинку, де стало значно світліше і затишніше. Домашні тихо поступилися дорогою звично сердитому господарю. Він подався на кухню, заварив чай і почав розливати його в чашки. Чайник у його руці здивовано завмер, коли усвідомив, що Кощій налив чай не лише для себе, а й для гості.

Кощій же увійшов до зали, сів у глибоке м'яке крісло, вкрите пилом і майстерно сплетеним павутинням, і почав потягувати гарячий чай, роздивляючись візерунки на стіні, які тепер було видно. Він і не помітив, як дівчинка опинилася поруч, поки вона не чіпнула його за плече і допитливо зазирнула в очі.

- Ви засмучені? – співчутливо спитала дівчинка, і без запрошення сіла в інше крісло. 

Але перш, ніж вона встигла сісти, послужлива мітла змахнула звідти пил і павутину. Крісло від цього посвітлішало, стало яскравіше і красивіше.

Треба ж, подумав Кощій, вони й мені так не догоджають. Чому, власне? Адже вони все знають, на відміну від заїжджих лицарів.

З відповіддю Надії він не поспішав. Дівчинка знизала плечима, встала з крісла і щоб відволіктися від думки про те, що не знає, як повернутися додому і де вона знаходиться, почала ходити по кімнаті, розглядаючи різні речі: книги, вази, чайники і чашки ... пензлики?!

Кощій вловив її подив і схаменувся. Нікому не потрібно було знати, що колись давно він так любив малювати і був такий талановитий, що міг би стати видатним художником. Якби тільки не покинув цього заняття. Він схопився з крісла, вихопив з рук розгубленої Надійки пензлі, і кинув їх у найдальший кут.

Але допитливість вже пустила коріння у душі маленької дівчинки. І тепер їй стало ще цікавіше, що ховається у дивному лісовому занедбаному будинку, де мешкав цей старий. Вона все сміливіше обходила кімнату за кімнатою, заглядаючи в усі двері, поки не відчинила одну з них, найдальшу. У кімнату, що виявилася майже до самої стелі, завалена прекрасними картинами. Правда, і тут майстри-павуки поспішили сплести свої майстерні сіті, обвивши полотна прозорим павутинням, що тремтить від повітря.

– Оце так! - захоплено вдихнула Надія, беручи до рук одне з полотен і з захопленням розглядаючи його. З полотна на неї дивилася неймовірно красива златовласа дівчина із зеленими очима, золотистими віями. І стільки у її погляді було теплоти та світла, що Надя забула, де знаходиться. Крім того, її вкрай цікавило, як саме художник зміг досягти такого ефекту. Адже як треба відчувати людську душу, щоб не просто риси обличчя передати за допомогою бездоганної техніки, а ще й внутрішній світ так відобразити, що здається, ніби дівчина на картині жива, ось-ось підморгне та лагідно посміхнеться.

– Невже тебе не вчили, що чуже брати не добре! – крикнув Кощій, що опинився за її спиною. 

Він вихопив із рук дівчинки картину і відкинув її убік. Але Надя встигла помітити, з якою щемною тугою подивився він на це полотно. Чудовий портрет приземлився на купу інших. Знизу виглядав краєчок пасторальної картини, де чітко вгадувався ліс біля будинку.

Він клацнув пальцями, не давши їй роздивитися інші картини, і наступної миті вони опинилися перед замкненими дверима в кімнату. Надя спохмурніла, відмовляючись розуміти, навіщо ховати такі чудові картини. Вона відчувала, як важливі йому ці роботи, і ще більше дорогі зображення на полотнах. То навіщо він ховає їх і від кого? Тепер їй було зовсім не важливо, що там, в інших кімнатах, і що приховано від сторонніх поглядів на другому поверсі, куди вели широкі сходи.