Глава 16 "Знайомі обличчя"

Інна

Питати, що саме ідеально, я не буду. У мене зараз просто слів немає, щоб висловити всі емоції, які бурлять всередині. Ми виходимо з будинку разом, тримаючись за руки, і мені на мить здається, що все правда. Наче ми й справді пара, яка зібралася на якийсь святковий захід, або романтичну вечерю. У дворі стоїть авто, але не Дмитра. Чоловік підводить мене до нього й відчиняє задні дверцята. Допомагає сісти, обходить й сідає сам. За кермом сидить чоловік, звертає на мене свій погляд й привітно вітається.

— Познайомся, Інно, це Віктор — твій водій, — говорить мій наречений.

— Що?! — відчуваю, що це остання крапля на сьогодні. Моє самовладання закінчилося. Мало мені нервів перед цим бісовим відкриттям, так тепер ще й водія мені підсунув. Точно як полоненій, за кожним кроком якої хтось буде слідкувати. — А охоронця ти вже знайшов? Чи краще наглядача? — питаю роздратовано, а він хмикає.

— Зараз не час для сварки, к-кох-кохана, — прямо відчуваю, як тяжко дається йому це слово.

Замовкаю, розгубившись, але гніватися не припиняю. На додаток він кладе долоню на мою ногу й слова остаточно губляться.

— Поговоримо вдома. А водій… Це для твоєї ж зручності.

 Розумію, що це натяк, щоб не заводилася при сторонньому, але стриматися важко. В мене сьогодні такий скажений день, що триматися вже немає сил. Прибираю його руку й відвертаюся до вікна. Заплющую очі, намагаючись налаштувати себе на сотні поглядів в мій бік. Як же я ненавиджу підвищеної уваги до своєї персони! Поглядів, які аж ніяк не привітні, і розмов ні про що.

Їдемо недовго, цей новий салон знаходиться зовсім недалеко. Авто зупиняється й Дмитро виходить, щоб допомогти мені. Бере мене за руку й веде до будівлі, біля котрої яких тільки марок автомобілів не побачиш.

— Еліта зібралася подивитися на машинки? — хмикаю, бо нерви на межі.

— Типу того, — чую, що усміхається. — Ти тепер теж еліта, — звертає на мене погляд.

— Ні. Я ніколи не увіллюсь у таку компанію. Вистачило однієї вечірки, щоб це зрозуміти.

— Тобі так здається.

— Не здається, — хитаю головою, — я впевнена. — Стояти й хвалитися кількістю грошей на рахунку чоловіка, придбаною нерухомістю, прикрасами, закордонним відпочинком… Це не для мене. Я не витримую таких розмов, мене від них нудить.

— У вас з подругою інші теми? — питає здивовано.

— Я сказала б, не тільки теми. У нас справжня дружба, а не оте все, що витає у компанії жінок в цьому приміщенні.

— Хм, — хмикає, але нічого не говорить.

На мить відпускає мою руку, але тільки для того, щоб пропустити всередину. Потім переплітає наші пальці знову й проводить мене до зали. Сказати, що наша спільна поява викликала цікавість — нічого не сказати. Присутні дивляться на нас, наче на прибульців. Особливо жінки. Особливо на мене. Ці погляди так лякають, що не можу далі ступити й кроку. Дмитро відчуває це хвилювання й міцніше стискає мою долоню. Підводить до столу й подає келих шампанського. Киваю на знак вдячності й роблю пристойний ковток.

— Ніхто тебе тут не з’їсть, — говорить тихо, а я дивлюся на чоловіка за його спиною, який задоволено всміхається.

— Які люди! — весело говорить він й підходить ближче. Бачу, що Дмитро впізнає його по голосу, повільно розвертається й тисне руку.

— Привіт, не думав, що ти вже тут. Ти ж наче не збирався?

— Ну, не збирався, а потім передумав, — відповідає той з усмішкою. — Познайомиш? — дивиться на мене, і цей погляд якийсь дивний.

— Інна, — представляюся сама, не чекаючи відповіді Дмитра.

— Дуже приємно, Інно, — тисне мою руку, не припиняючи усміхатися. — Нікіта.

— Взаємно, — відповідаю й дивлюся на Діму.

— Він все знає, — каже мені неохоче.

— О, то ви той самий Нік? — питаю з цікавістю й роблю ще один ковток. Сьогодні шампанське — мій порятунок від ніяковості.

— Так, власною персоною, — відповідає, ще більше розвеселившись.

— Мені дуже цікаво, як у голову може прийти така безглузда ідея? — нарешті, кажу те, що насправді думаю. Дмитро стримує сміх, а Нікіта вже не такий веселий.

— Ну, через відсутність інших… — розводить руками, — ця була найдієвішою. Це виявилося надто складно?

— Про що ви? — роблю ще один ковток під невдоволеним поглядом нареченого.

— Про вимушену гру на людях, — пояснює, наче я маленька.

— О, ні! Яка ж тут може бути гра? Все серйозно. Правда ж, любий? У нас кохання. Ми заручені, — показую йому каблучку на пальці, а Діма не витримує й усміхається.

— Зрозумів? — питає весело у друга. — Все серйозно, — бере мене за руку й крокує далі. На невисоких виступах стоять три автомобілі й гості з задоволенням їх роздивляються.

— Подобається? — питає чоловік.

— Так, гарні, — відповідаю, кинувши короткий погляд на них. Але не встигаю відвести очі, як ловлю погляд дуже знайомої людини. Артем! Він стоїть навпроти, з іншого боку авто й здивовано проводжає нас поглядом.

— Дім, — шепочу майже нечутно, — тут він.

— Я бачив, — каже невдоволено. — Не хвилюйся, ти ж зі мною, — заспокоює мене, але голос здається розлюченим.

— Кого я бачу! — обриває мої думки чоловік східної національності.

— Вітаю, друже, — говорить Дмитро й тисне йому руку. — Все на висоті, втім, як завжди. Познайомся, — відпускає мою долоню й обіймає за талію, — моя наречена, Інна.

 Здається, що навколо зникає шум, бо всі уважно прислухаються до його слів. А погляди… Годі й говорити, які вони оцінювальні. Наче я на якійсь виставці екзотичних тварин, і в якості екземпляра.

— О, радий вітати на такому скромному відкритті, таку неземну красу, — руку не тисне, а нахиляється й цілує. — У вашого нареченого дуже гарний смак… У всьому.

— Обережніше, я ще й дуже ревнивий, — жартує Дмитро і чоловіки сміються.

Допиваю шампанське і беру ще один келих, коли повз проходить офіціант. Дмитро міцніше тискає мене в обіймах, мабуть, натякаючи, що вже досить. Але дивлячись на погляди присутніх, розумію, що ні, не досить. Вони трохи говорять і господар закладу йде зустрічати інших гостей. Бачу, що народ вже розслаблений і розумію, що ми приїхали не на початок.