Глава 14 "Гра почалася"

Інна

— Інко, твій телефон, — смикає мене за руку Соля, коли виходимо з під’їзду.

— Почекають. Вже таксі приїхало, — поспішаю до автомобіля.

Таксист виходить, щоб допомогти з валізою. Обіймаю подругу й сідаю на заднє сидіння. Досиділась у подруги до ночі й двічі викликала таксі, бо перше замовлення чомусь не прийняли. Автомобіль рушає, а я дивлюся на пропущений виклик від Дмитра. Це ж треба! Розблокував свою наречену з чорного списку! Оце так подія! Потрібно було затриматися з цієї нагоди й випити вина, яке так активно пропонувала Соля. Не знаю скільки я витримаю таку напругу, бо зараз я гніваюся. Дуже. Особливо на себе. Подруга має рацію, я закохана. Намагаюся витравити це почуття зі свого серця, але нічого не виходить. У нього точно немає з цим проблем, бо й не було жодних почуттів. Хіба може закохатися людина, у якої замість серця шматочок льоду? Ні. І від цього розуміння мені  ще гірше.

Ворота зачинені, тому змушена натиснути на дзвінок, щоб охоронець мене впустив. У будинок потрапляю без проблем, дзвонити не доводиться. Заходжу й знімаю босоніжки. Валізу так і лишаю біля входу, вирішивши розібрати її завтра. Проходжу до холу, але на другий поверх піднятись не встигаю, бо відчиняються двері кабінету й з’являється розгніваний Дмитро. Навіть дуже. І якби не смачне шампанське у моїй крові, я, напевно, злякалась би.

— Де ти була? — питає суворо. Досі в класичних штанах та сорочці, рукава якої закочені до ліктів.

— У Солі, — відповідаю спокійно.

— Чому мене не попередила?

— А мала? — його тон мене обурює. — Я полонена? — не витримую його холодного погляду. Говорить, наче з підлеглою.

— Що? Ні, звісно. Просто…

— Що? — перебиваю його. — Ти хвилювався? Страшенно скучив й чекав мене на вечерю? — відчуваю як образа заповнює все всередині. Хочу бути злою, байдужою, але тіло видає й не бажає слухатися. Воно живе своїм життям, коли я опиняюся поряд з цим чоловіком.

— Ти пила? — питає здивовано й підходить ближче.

— А що, це заборонено? — роблю крок назад.

— Ні, не заборонено, — можливо, я себе накручую, але кутики його губ на секунду сіпаються у малесенькому натяку на усмішку. — Тільки бажано попереджати мене, — знову підходить, а я відступаю.

Хочу бути супержінкою й навчитися підійматися сходинками спиною вперед. Та, схоже, ця наука не для мене. Тільки-но стаю на першу, перечіпаюся, незграбно вхопившись за поручні, щоб не розпластатися перед Дмитром у дуже негарній позі. Він виявляється кмітливішим й встигає врятувати мене від падіння. Обіймає за талію й допомагає прийняти правильне положення.

— Не звітувати, — притискає мене міцніше, нахилившись до вуха, — а просто попереджати, щоб я був в курсі, куди поділася моя наречена.

Цей шепіт розносить тілом мільйон кусючих мурах. Дихання прискорюється, а серце, здається, б’є власний рекорд по калатанню в грудях. Долоня чоловіка обпікає тіло навіть крізь футболку, а мозок зараз розплавиться. Та я сама зараз розтану від одного тільки дотику.

— Ясно, — кажу різко, намагаючись скинути його руки зі своєї талії. — Буду попереджати. Нема проблем, — бубню собі під носа.

— Як ти збираєшся грати роль нареченої, якщо так нервово реагуєш на мої дотики? — навіть не думає відпускати.

— Не хвилюйся, придумаю що-небудь, — відмахуюся, бо мрію тільки про одне — втекти звідси.

— Завтра я відвезу тебе до салону…

— Ні, не потрібно, — знову перебиваю його.

— Помовч, — випускає з обіймів, але не відходить. — Ми там поговоримо з Ларою. А ввечері йдемо на захід, не забудь і будь готовою на сьому годину.

— Але я працюю до сьомої, — відповідаю розгублено.

— Значить повернешся раніше. Це важливий захід і ми маємо там з’явитися разом.

— Так швидко… — шепочу одними губами, бо відчуваю, що не готова.

— І знаєш що? Краще запрошуй подругу сюди, щоб не їздити вночі через усе місто, — нарешті відходить й спускається зі сходинок.

— Я викликала таксі. Їй теж доведеться їхати через усе місто, але дякую за пропозицію, — кажу йому в спину, бо це справді було приємно.

— Поряд з твоєю спальнею є гостьова, — кидає й зникає у кабінеті.

Стою декілька секунд, а потім підіймаюся до себе. Подумати не могла, що він таке запропонує. Соля буде шокована, бо раніше вона майже не приходила до мене через присутність Артема. А Дмитро… Зовсім чужа людина, але не проти наших посиденьок, аби тільки я не їхала одна вночі? Ще раз запевняюся, що роблю правильно, допомагаючи йому. Він гарна людина, про що говорить багато фактів. І те, що між нами сталося таке непорозуміння… Так співпало, і кожен з нас трошки винен. Ми не будемо разом, але я хочу, щоб у Дмитра все налагодилося. Можливо, потім і я своє життя приведу до ладу.

Переодягаюсь у піжаму, заводжу будильник й лягаю спати. У голові трохи гуде від випитого шампанського й розмови з чоловіком. А ще дошкуляє цікавість, про що ми будемо завтра говорити з Ларисою. Невже він збирається водити мене на роботу за ручку? Нісенітниця якась. Схоже, завтра буде нервовий й напружений день, а про вечір взагалі мовчу. Добре, що забрала свої речі, на святковий захід мені точно необхідна сукня.

Прокидаюся, коли будильник кричить, як скажений. Вимикаю його й одразу йду до ванної кімнати. Швидко приймаю душ і довго стою перед дзеркалом вкладаючи волосся й наносячи макіяж. Образа образою, але поряд з Дмитром я хочу мати гарний вигляд. Одягаю вільну темно-синю сукню вище колін, з кишенями спереду й короткими рукавами. Я її брала до бабусі, але так і не одягла. Люблю красиві та зручні речі. Нічого не обтягує, не тисне, і водночас має гарний вигляд. Ще раз дивлюся на себе в дзеркало і, задоволена зображенням, виходжу зі спальні. З кухні доноситься розмова і, перед тим як увійти, я декілька секунд налаштовуюсь.

— Доброго ранку, — радо вітає мене Олена. Ставить перед Дмитром чашку кави й печиво. Він підіймає на мене погляд й просто киває. Одягнений у темно-синій костюм й білу сорочку. Таке відчуття, наче ми підбирали одяг за кольором. — Дмитро Богданович сказав, що ви п’єте каву зранку, — говорить жінка й ставить на стіл ще одну чашку.